7

***

Час, що невпинно, секунда за секундою, сочився з монотонного цокання настінного годинника, мов паразит, поглинав рештки Жанниного спокою. Вона сиділа в студії й безпорадно борсалася у власних думках. Її непокоїла безутішна перспектива чоловіка в бізнесі, однак уранці вони залагодили нотаріальні справи, тож можна було видихнути з полегкістю. А от відсутність Віри не послаблювала віжок напруги ні на мить. Подруга так і не з’явилася ні на роботі, ні на зв’язку. Жодних повідомлень, інформації чи хоча б натяків.

Жанна не могла зрозуміти, що коїться, вигадувала всілякі виправдання Віриному зникненню й не припиняла почергово набирати її домашній і мобільний номери. Їй, правда, прийшла втішна думка, що, певно, Борис повернувся завчасно, і вони вирішили провести залишок його офіційної відпустки удвох. Але, щиро кажучи, Жанна усвідомлювала, що цього бути не могло. Тобто теоретично – могло, але практично – Віра щонайменше дала б знати про свої плани. Тож Жанна, неабияк накручена і розхвильована, ниділа в офісі, не знаючи, що робити, хоча справ було задосить. Їй бракувало Віри – того стартера, що зазвичай запускав творчо-виробничий двигун.

Жаннина дизайн-студія «Жанна д’Арт» була започаткована вісім років тому як контора, що займалася дизайном і декоруванням інтер’єрів. На той час, у період становлення, фірма ще не мала власної назви, а була однією з численних безіменних інтер’єрних студій і відрізнялася від собітотожних хіба реквізитами «ПП Войтенко Ж. Г.». Ця діяльність не відображала істинних прагнень Жанни, однак праця над оздобленням комерційних і приватних приміщень дозволяла їй, амбітній відступниці від чоловікової справи, непогано заробляти і на хліб насущний, і на власні проекти, як-от створення оригінальних предметів.

За рік-другий успішного функціонування фірми, коли проектів стало так багато, що Жанна вже не в змозі була поратися самотужки, бо фізично не встигала розриватися між замовленнями й об’єктами, а втрачати їх було шкода, вона згадала про однокурсницю-колежанку Віру Прокопчук – тямущу й перспективну, як вважали педагоги, дівчину. Жанна чула від спільних знайомих, що Віра, як і вона, мешкала у столиці й так само, як і вона, працювала в інтер’єрній студії. Щоправда, на відміну від Жанни, яка трудилася сама на себе, Віра, як то кажуть, батрачила на пана.

Тісний товариський зв'язок давно було втрачено, бо хоча після студіювання вони й опинилися в одному місті, шляхи їхні так розбіглися, що дівчата навіть не мали потреби з’ясувати, як їм живеться нарізно. Проте перевірена студентськими роками, одного духу та світосприйняття Віра в період аврального навантаження видалася Жанні чи не єдиною людиною, з якою вона з першого ж дня охоче поділилася б і роботою, і бізнесом, цілковито й безсумнівно довірившись їй. Тож Жанна вивідала у знайомих Вірині контакти й покликала її до себе в спілку.

Співпраця колишніх студентських подруг налагодилася практично з першого дня, ніби й не було між ними тієї затяжної невідомості та з доброго десятка років обопільного мовчання. За якихось два-три тижні Віра навела лад у звітах і документах, вибудувала пріоритети в низці нескінченних замовлень, завела базу клієнтів і взяла на себе клопоти з ремонту й оздоблення чужих жител, залишивши Жанні більше вільного часу на власну творчість.

Так само з Віриної легкої руки безіменна студія інтер’єрів перетворилася на дизайн-студію з промовистою назвою «Жанна д’Арт». Прямих аналогій з історичною Жанною у цій назві не було, крім того, Жанна сучасна всіляко відбивалася від ідеї називати бізнес власним іменем. Однак Вірі вдалося схилити подругу, вибудувавши цілий ланцюг із дрібних аргументів, на бік цієї тези.

Віра Прокопчук була переконана, що на підсвідомому і свідомому рівнях сприйняття така назва свідчитиме про прогресивну ба навіть революційну дизайн-орієнтацію працівників даної контори. До того ж, у цьому йменні був закладений значно ширший поняттєвий спектр діяльності, адже обігране в ньому слово «арт», само собою було багатогранним і містким. Окрім того, Віра не погоджувалася, що нібито винесене у назву фірми ім’я власниці свідчитиме про марнославство останньої. Як на неї, то була тільки додаткова реклама Жанні-дизайнерці, яку й без того знали не лише на рідних теренах, але й у закордонні.

Урешті-решт компаньйонки доручили виготовити знайомим рекламістам яскраву неонову вивіску, що її було почеплено над входом до студії, надрукували нові візитки з таким самим логотипом і замовили в такому ж стилі текстильні й металеві лейби, аби ними можна було мітити самобутні витвори Жанниної уяви.

Щодо особистісного контакту, то Віра якось дуже довго видавалася Жанні стуленим пуп’янком, що не бажав розкриватися навіть у теплих променях їхньої давньої дружби. Жанна відчувала, що у приватному Віриному житті не все було гладко, бо щоразу, як мова заходила про стосунки з чоловіками, сім’ю чи дітей, подруга начебто жартома зістрибувала з теми, шукаючи собі нагальних справ.

Жанна довго дивувалася й не розуміла, чому колежанка, до якої особисто вона тепер відчувала не менш світлі емоції, ніж у роки навчання, не йде на зближення, а ніби відгороджується: і не лише від неї, а й від цілого світу. Однак відверто лізти в душу не наважувалася, бо усвідомлювала, що минули роки, а за цей час взаємність між ними справді могла щезнути безповоротно. Та щойно Жанна вирішила покинути все на волю Божу, як Віра несподівано почала розкриватися, стаючи тією Вірою, яку Жанна знала й любила колись.

Тож тепер, коли подруги так раптово не стало, коли вона зникла невідомо в якому напрямку, Жанні просто опустилися руки. Вона не те що не могла виплодити бодай наймізернішої ідеї, вона взагалі ні про що, крім Віри, думати не могла. Хоча, ні, вона таки думала, часом навіть гарячково, закинувши голову на спинку дивана й випускаючи вниз, собі на груди, густі цівки сигаретного диму. Жанна знову взялася за куриво – дорогою на роботу купила собі пачку «Воґ»[1] – гадала, що нікотин вгамовуватиме її розхитані нерви, і тоді їй краще думатиметься. Але з того, підкріпленого цигарками, брейн-шторму мало що випливало.