6

Доброго дня, чи ночі тобі, моє незабутнє минуле!

Трохи серджуся на тебе, що не пишеш нам і не даєшся знати. Ти ж отримав світлини зі Степанком. Знаю це напевне. Хоча розумію, що в Києві, тому шаленому мегаполісі з його ритмом і темпом, певно, не маєш часу думати про те, що далеко і не на часі. Хочеться вірити, що принаймні маєш нас у своєму серці.

Степанко цьогоріч пішов уже до четвертого класу. Він дуже добре вчиться, значно краще за португальських одноліток, усе схоплює нальоту. Я ж казала, що він до тебе придався, бо то ти – такий мудрий.

У нас, у Лісабоні, зорганізували Спілку українців, тепер ми, я і мої подруги, яких тут чимало, можемо зустрічатися не ховаючись, офіційно. Я записала Стефка до суботньої школи, щоби не забував рідного краю, традицій, мови. Трохи нам зле виходить, бо в суботу треба ходити до звичайної школи, тут шестиденне навчання, але ми якось викручуємося, бо малому тут дуже подобається. Співає в хорі, до церкви прилучився. Що не кажи, а корінням тягнеться до свого, хоч є цілком асимільованою дитиною, бо ж майже від народження тут.

Ми все ще говоримо про тебе і… чекаємо. Щоправда, Степан якось видав, щоб не була наївною і перестала задурювати його казочками, бо ти, нібито, давним-давно забув про нас. Але ж це не так?! Петрусю, ти ж не міг викреслити нас зі свого життя? Просто якісь обставини примушують тебе мовчати, не дозволяють діяти. Але ж скоро все зміниться.  Правда?

Ми часто їздимо до океану. Ти не уявляєш собі, який він, цей океан! Він безмежний, бездонний, живий! Окремий світ! Коли я вперше побачила його, то просто плакала. Від захоплення і страху одночасно. Бо в ньому навіть на відстані вчувається загрозлива сила, така потужна й невичерпна, що, здається, через непевний крок або незграбний рух можеш зникнути в ньому. Навічно. Він проковтне тебе. Згодом я призвичаїлася до цього відчуття.

Океан мені на тебе схожий. Люблю його, захоплююся, але часом таки боюся його некерованості й підступності.

Знаєш, навіть у найсміливіших мріях я не могла уявити, що житиму коли-небудь біля океану. Від нас до узбережжя – з п'ятнадцять-двадцять кілометрів. Уявляєш? Певно, пішки можна дістатися.

Пам’ятаєш, як ми з тобою йшли від маяка на Тарханкуті до «чаші кохання»? Вісім кілометрів туди і стільки ж – у зворотному напрямку. Отже, таки можна пішки. Ми з тобою точно пройшли б цю відстань заради нашої любові. Бо ж і тоді подалися в таку далечінь, щоби разом стрибнути зі скелі в ту морську «чашу», вірили, що навіки будемо разом…

Дурна я, напевно. Попри все, сподіваюся, що так воно і буде…

Цілуємо, обіймаємо, чекаємо!

Я і твій син.

***

Упокорену тишу оселі, огорненої терпким травневим надвечір’ям, сколихнув дзвінок, що з передпокою невидимою рукою продерся до кухні й розтермосив занурену в розмисли Жанну. Вона саме закінчувала заправляти салат. Жінка інерційно обтерла руки рушником і пішла відчиняти двері.

- Привіт, негіднику! – поздоровкалася, чмокнувши Пилипа в неголену щоку.

- Ну чому зразу «негідник»? – лукаво перепитав Філ, замикаючи за собою.

- А хто ти після цього? Я мало не посивіла! – кинула через плече, прямуючи до кухні. – Заходь, повечеряємо.

- Та я не голодний, – мовив Стоянівський, крокуючи слідом. – О, мій шедевр! Гарно ж ти його шануєш! – Пилип нагнувся, підняв із підлоги Петрову голову, що досі лежала біля холодильника, вимащена білими зашкарублими рештками невідомої речовини, й поставив на стіл поруч із мискою салату. – А що це з нею трапилося?

- У-у-у! – видала невиразний звук Жанна, демонструючи роздратування. – Дякуй Богу, що не викинула...

Стоянівський зобразив покаяння.

- Ну ти ж мені пробачиш?

Жанна взялася в боки. Скидалося на те, що ще слово – і він сам опиниться на смітнику.

- Ну добре, добре, не буду, – покірно спасував Філ. – Я ж хотів якнайкраще.

- Ну, так, хотів спровадити мене на той світ!

Жанна поставила на стіл дві тарілки, розклала ножі з виделками, дістала з холодильника заздалегідь приготоване м’ясо й узялася накладати салат.

- Лихе не згине! – жартома випалив Пилип і весело гигикнув.

Подруга підвела на нього багатозначний погляд.

- Жаннет, але ж так не можна. Ну скажи, чого ви сваритеся? Що відвойовуєте? Ви ж така класна пара!

Жанна сіла навпроти і якось безсило глянула в ясно-блакитні Пилипові очі.

- Я не знаю, Фільку, – чесно зізналася.  – Здається, він не дає мені вільно дихати! – схоже, знайшла найточніший аргумент.

- Як то – не дає дихати? Ти ж вільна, як пташка! – заперечив Пилип. – Чи ти хочеш стати вільною у прямому значенні?

Жанна мовчки дивилася на друга, перетравлюючи на голодний шлунок власні думки. Вона розуміла, що Стоянівський, як то часто бувало, має рацію. Але ж як бути з власними почуттями, емоціями, гонором, що так різнилися з прагненнями її чоловіка?