5

Привіт, коханий!

Мені донині хочеться так тебе називати. Нічого не можу вдіяти – досі живе в мені любов до тебе, теплі спомини про наше, хай і небездоганне, але спільне минуле.

За три роки, відколи я виїхала з України, всякого бувало. На початках митарствували, більше року жили в майстерні моєї лісабонської подруги серед фарб, мольбертів і станків. Тепер маємо свій кут. Я винайняла кімнату аж на шістнадцять квадратів в однієї літньої пари в районі Санта-Марія-де-Белем. Це, як то кажуть, край географії, але дуже гарний край. До набережної Тежу, місцевої ріки, рукою сягнути. До центру далекувато, але за нашими, тобто київськими мірками, дуже близько – всього 10-15 хвилин на авто. Зате Степанкові тут є де розійтися. Район спокійний  і затишний, схожий на наші, знову ж таки, українські новомодні котеджні містечка. Можна безпечно гратися на вулиці чи кататися на велосипеді. Нам тут добре…

Дивлюся на нього і серце тішиться, бо такий мудренький хлопчик росте, певно, в тебе вдався. Лишень поночі мене деколи сумніви гризуть, а може, почуття провини, за те, що втекла від реальності, від проблем. Чи то добре було?

Тоді я вважала, що втікаю від тебе, безжального і байдужого чоловіка, який не хотів напружуватися задля нашого спільного добробуту. Тепер розумію, що подалася світ за очі від самої себе. Тієї, яка не зуміла дати чоловікові достатньо тепла і ніжності, уваги й любові. Очевидно, замолоду всі ми є максималістами, егоїстичними максималістами: або все й одразу, або нічого. Кожен із нас думав, що мудріший, сильніший, кращий, достойний більшого. Тепер розумію, що багатьма речами можна було поступитися, пожертвувати заради нас, заради сина.

Так, мені бракувало простору, руки були зв’язані малою дитиною, дратувала твоя успішність і власна бездіяльність. Ось усього кілька років минуло, і синок уже в садок пішов. Я віддала його в школу раннього  розвитку – так називається дошкільний заклад, куди він ходить. Тепер маю досить вільного часу і для себе, і для творчості. Іноді аж забагато. Але я його не марную, кожну хвилину намагаюся використовувати з користю, бо думаю про майбутнє: і своє, і синове.

Може, ти захочеш нас відвідати? Ми були б щасливі бачити тебе. Степанко, передусім, був би щасливий. Йому бракує чоловічої уваги. Наш дід Жозе-Сантус, чоловік жінки, в якої ми орендуємо кімнату, для малого – найбільший авторитет. Син до нього так тягнеться, що я часом аж ревную, з рук йому не злазить. Не знаю, як старий його терпить. Коли дивлюся на ту прихильність, розумію, що йому таки бракує тата. Тому-то на ніч замість казочок часто розповідаю йому, який у нього чудовий батько і що він обов’язково приїде…

Сподіваюся, ти також думаєш про нас. Ось тобі світлина зі Степанком. Це в садку на карнавалі.

Цілуємо тебе, обіймаємо.

Я і твій син.

***

Жанна неспішно зайшла до передпокою, замкнула двері зсередини – рідні стіни вмент сповнили її внутрішнім теплом, як горня гарячого, запахущого какао у прохолодний вечір. Скинувши мешти, жінка тернула рукою добротний комодець із вибіленого дуба, що стояв при вході під темно-шоколадною стіною, немовби поскубла за загривок домашнього улюбленця. Затим торкнулася тонких листочків драцени, що бовваніла в кутку замалим не в людський зріст, скидаючись на якогось бравого джигіта в кудлатій козячій папасі – для довершеності образу їй хіба що бурки бракувало. Жанна любила свою оселю, обставлену з любов’ю і смаком, як і вона її, обдаровуючи захистом і затишком. Обопільний контакт дому з господинею брутально обірвав телефонний дзвінок.

- Слухаю, – буркнула з відвертим невдоволенням, бо щойно на дисплеї висвітилося Філове ім’я, як перед очима моментально постала Петрова голова.

- Жаннет, привіт! – радісно поздоровкався Філ.

- Угу, привіт, – гніваючись, промугикала Жанна.

- Жаннет, ти що, дуєшся? – безпомильно вгадав її настрій Стоянівський. – Ну припини, то ж був жарт!

- У сраці я мала такі жарти! Ви вже зовсім берега пустилися! – не стрималася з грубими коментарями.

- Гов-гов! – перебив її Пилип. – Петро тут ні до чого. Це виключно моя ініціатива.

- Ну, певно, тепер будеш його вигороджувати? – не поступалася власній упевненості.

- Ну чого зразу вигороджувати? Жаннет, клянуся тобі, твій Кінь тут ні до чого, – вкотре спробував виправдати товариша. – Слухай, а ти зараз де?

- Щойно до хати зайшла, – процідила, демонструючи байдужість до теми розмови.

- О, то я зараз приїду і все тобі поясню, – Стоянівський на мить замовк, а тоді видав якийсь невиразний звук. – Сподіваюся, голову ти не викинула?

- Не встигла ще, певно, й досі валяється в кухні біля холодильника, – врешті пом’якшила тон.

- Тоді я її заберу з твого дозволу. То – один з експонатів моєї виставки, – заспішив із поясненнями Пилип.

- Якої ще виставки? – перепитала не без інтересу.

- Та за два тижні матиму персональну в «Карася». Зараз приїду і все розкажу. Май терпіння! – Філ відімкнувся не прощаючись.