4

***

Контрове світло засліпленої сонцем вулиці через кленову крону попід вікном вдиралося до темного приміщення, розсипаючись на глянсовій паркетній долівці сотнями рухливих леліток. Вони, мов брижі на воді, розходилися навсібіч і мінилися водограєм, раз у раз привертаючи й без того розосереджену Жаннину увагу.

Вона ось уже котру годину сиділа в офісі, скніючи над проектом «Вілла Белла». Хвостів по ньому було ще так багато, що про відвідини стоматолога чи будь-які інші приватні справи можна було забути, принаймні сьогодні. Представлення запланували на середину наступного тижня, а їй іще бракувало кількох позицій оздоблювальних матеріалів, призначених як для інтер’єру, так і для зовнішніх робіт. Крім того, треба було підписати деякі слайди, попередньо проаналізувавши й систематизувавши інформацію, та й загалом упорядкувати презентаційний файл. Тож нині їй, очевидно, доведеться добряче попітніти, бо інакше не встигне, а якщо не встигне, то замовники, не по-українськи педантичні, ще чого доброго скасують попередню домовленість, і все зійде на пси.

Між тим «Вілла-красуня» була одним із найкомфортніших і наймиліших Жанниному серцю проектів. Вона заволоділа її уявою ще при першій зустрічі з клієнтами, коли вони показали світлини того, що хотіли б мати, тож втратити це замовлення було би шкода не лише з точки зору фінансів, але й морально-естетичного задоволення. Попри нехіть до архітектури й інтер’єрного дизайну, Жанна відразу залюбилася і в саму ідею, і в її передумову, і в кінцевий продукт, що їй було ввірено реалізувати. Ну не лише їй, а й архітектурному бюро її чоловіка – без нього вона не змогла б утілити цей задум. Однак Жанна Войтенко небезпідставно вважала проект «Вілла Белла» своїм, прецінь клієнти звернулися саме до неї.

Літня пара, що тривалий час прожила у крихітному, але надзвичайно мальовничому Порторожі на узбережжі Адріатики, з певних причин мусила повернутися до України, тож хотіла звести на тутешньому ґрунті повну копію свого словенського обійстя. Та старовинна садиба з понад столітньою історією гордовито даленіла на порторозьких пагорбах, занурена в так само старий оливково-фруктовий сад, помережаний численними квітниками. Вона, умиротворена й від того велична, здіймалася над метушливим узбережжям, даючи можливість своїм власникам щоденно споглядати дивовижний краєвид Трієстської затоки, незалежно від того – пораєшся ти в будинку, готуючи легкі страви середземноморської кухні, чи надворі, доглядаючи за квітами та деревами.

Жанна двічі була в тому раю не лише завдяки гостинності замовників, а, передовсім, через виробничу необхідність, бо для того, щоби продублювати цей дім на нових теренах, спершу його слід було «скалькувати». Автентичні креслення кам’яниці ще часів габсбурзької монархії були давно й безнадійно втрачені, а відновлена свого часу документація не відповідала дійсності, бо виготовлялася за нагальної потреби і через треті руки. Тож підрядники мусили, перш за все, скласти точний план цього будинку, врахувати всі нюанси та зафіксувати деталі, щоби мати змогу відтворити їх уже на Київщині.

Попервах Жанну навіть страх збирав, бо не цілком розуміла, яким чином можна перенести в українське середовище середземноморський дух, що витав у кожному камінцеві, листочку, квітці, наповнював собою кожну шпарину й закапелок розкішного старовинного обійстя, та Петро переконав її, що в них усе вийде.

Із двох відвідин Порторожа одного разу вона прилітала туди з чоловіком. По правді, без нього не впоралася б із планом і проектною документацією, хоч і мала поняття, як те все робиться. Він і тепер перебував у статусі субпідрядника, адже його контора мала б займатися зведенням будинку. Навіть після сварки й вірогідного розлучення Жанна сподівалася, що сімейні чвари жодним чином не відобразяться на бізнесі, принаймні для неї факт розходин не стоятиме на заваді спільної роботи над цим об’єктом. Вірила, що й архітектора Коня – мудрого, професійного фахівця – не розохотять проблеми особистого характеру.  

Тоді, пізньої, але такої лагідної осені, після кількагодинного шпациру Піраном, – немов іграшковим, середньовічним містечком, до якого прилягає туристичний Порторож – вони сиділи на старих, аж почорнілих від соленого вітру й неминущого сонця кріслах перед самою кам’яницею, цмулили молоде вино з пивниці господарів і втішалися довколишньою панорамою. То були неймовірні відчуття, ніби з неба на тебе зійшла Божа благодать, – так світло й легко було на душі. Здавалося, від того внутрішнього катарсису годен був обійняти всенький світ і беззастережно віддати йому своє тепло та любов. А між тим світ ласкавою, прирученою звіриною сам лягав тобі до ніг.

Жанна чимало подорожувала Європою, не раз бувала і в сусідній Італії, зокрема у Венеції, котра, як і південно-західне узбережжя Словенії, свого часу була складовою Венеціанської республіки, тож і архітектура, переважно середньовічна, і традиції, і кухня тут були начебто схожі. Проте, на відміну від вибагливих і чванькуватих італійських міст, у цій місцині панував якийсь особливий ефір – відчуття несквапності, позачасового та позапросторового плину.

Сама садиба в гирилиці хоч і чепурних, але сучасних сусідських котеджів також здавалася зайдою, мов екзотична мушля спершу вилизана й викохана лагідним морем, а затим викинута вмент здичавілою стихією на дикий пляж, устелений колючим гравієм. Однак у тому нетиповому домі було стільки шарму і камерності, що, сидячи поряд із коханим чоловіком, Жанна мимоволі зобразила себе його господинею, вимислила двійко замазур, які бігали б розкішним садочком, ласуючи гранатами, хурмою чи персиками, уявила, як натхненно працювала б у майстерні, облаштованій на схилі, як надиха́лася б морем…