3

На тих, видрукуваних на блискучому глянцевому папері фотографіях Степан мав надміру статичний вигляд: зосереджений, пекучий, як у матері, погляд, ніби позував на мус, спеціально для нього, для тата, якого мав би любити, але не міг, бо ж навіть не пам’ятав. Та й не було за що любити. Ота нелюбов, пустка дитячої душі, зневага і навіть ненависть, якщо такі почуття здатна сповідувати малолітня дитина, іррадіювали крізь простір радіаційним випромінюванням. Петрові хотілося напнути на себе захисний обладунок, сховатися за вогнетривким склом, щоби не обпектися, не інфікуватися, не поранитися поглядом тих фізіологічно рідних, але на чуттєвому рівні чомусь чужих оченят.

Правду кажучи, досі він не відчував потреби брати участь у вихованні сина чи хоча би бути поруч. Його, через роки та відстані, коли якісь репліки, люди чи обставини наштовхували на спогади, щонайбільше могло тягнути (і тягло) до Аліси, але не до сина. За той короткий період, поки він мав змогу тримати Стефка на руках, гойдати в колисці, чи годувати з пляшечки, у ньому так і не пробудився батьківський інстинкт. Можливо, часу забракло, чи почуттів, а може, в ньому не було й не буде того рефлексу, що провокує потребу бути татом. Але ж ні, тепер йому, як ніколи, хотілося мати дитину. Тепер він, здавалося, і для Степана міг би стати опорою, другом, бо, певна річ, шанс бути йому за батька давно й безповоротно згаяно, та навряд чи й це можливо.

У конвертах, що в них надходили світлини зі Степанком, ніколи не було бодай слова про те, де його колишня сім’я, як і з ким. Він, по правді, навіть не розумів, навіщо Аліса їх надсилає – наче німий докір його сумлінню й нагадування, що вони, його екс-жінка і син, таки існують. Єдине, що відрізняло ті послання одне від одного, – щораз інші адреси, нашкрябані геть незрозумілими кривулями, з яких можна було дешифрувати міру Алісиної експресії чи збудження. Однак на кожному зі штемпелів ідентифікувався код лісабонської пошти. З того Петро виснував, що звідтоді, як Аліса подалася до Португалії на чергову виставку, місце її дислокації не змінювалося. Щось більше міг би довідатися в її старшої сестри, яка мешкала в Ірпені, – мав і телефон, і адресу, зрештою, як і вона його, – проте жодного разу так і не вдався до її послуг і, відповідно, жодного разу не відреагував на відправлені йому фотознімки. 

Не відписав навіть тоді, коли з Португалії прийшов останній лист.

То було зо п’ять років тому. На світлині, котру він дістав із конверта, Степан сидів у інвалідному візку: кволий і блідий, ніби невидимі п’явки виссали з нього всю кров. Уже звичний Петрові погляд, здавалося, став іще гострішим і ненависнішим, навічно закарбувавшись у виразі синового обличчя. На звороті був підпис: «Тату, тепер я живу ось так».

Тоді Петрове серце чи не вперше заскімлило: по-батьківськи, чи просто по-людськи – хтозна. Він ладен був тієї ж митті залишити всіх і все й кинутися на поміч рідній кровинці. Однак бажання дізнатися, що сталося з сином, минулося дуже швидко, щойно він подумав про Алісу, яка, на його переконання, бавилася з ним, мов кіт із мишею, спонукаючи розгадувати ребуси втілених у фотографіях натяків. Попри всі невгаслі щодо неї пристрасть і шал, він не мав наміру бути інструментом її хворобливої психіки. Тож Петро так і не скорився первинному імпульсу. Сховав ту фотографію у книгу про найвидатніші пам’ятки архітектури, що тримав її на роботі, до решти світлин і забув з кінцями.

Він узагалі волів не згадувати про те, що мав сина. Ніщо йому про нього не нагадувало, та й не могло нагадувати, адже, крім давнього товариша Пилипа Стоянівського, з теперішніх друзів-знайомих Коня ніхто й не відав про існування Степана. Жанні за купу спільно прожитих літ він також не спромігся розповісти про цей нюанс зі свого минулого. Усе не міг знайти слушної нагоди. А може, боявся, що кохана засудить таку його байдужість чи, навпаки, жорстоко висміє, зважаючи на теперішні поривання завести спільну дитину.

Минуле зійшло з Петрової біографії, як динозаври зі світу, зоставивши по собі хіба рештки, які ще треба було потрудитися, щоби виявити і витягнути на світ Божий. Не згадував, не відповідав і не шукав, бо попервах відчував ядучу образу і на Алісу, і на самого себе. За себе було гірко, бо не зумів знайти спільної мови з жінкою, яку кохав до болю у скронях і втечу якої навіть передбачити не зміг. На неї лютував, бо навіть не спитала, чи готовий він її відпустити. А той факт, що жінка вивезла малого за підробленими дозволами, бо то було очевидним, узагалі збурював у ньому ярість. Проте з часом концентрація злоби й болісність спогадів почали розкладатися, розщеплюватися на мікрокривди, аж поки не перетравилися на цілковиту байдужість і не вийшли назавжди з його душевного кишківника.

Спорожнілий стравохід Петро пожадливо, нашвидкуруч узявся заповнювати новим харчем: часом штучним, синтетичним, але відчуття ситості надійно притлумлювало всі інші спраги, хоча від переїдання зчаста тягло виблюватися. Остаточно усамітнившись, відчув тотальну апатію і навіть відразу до всіх без винятку жінок. Місяцями не мав сексу й лише, коли від природних потреб починало розпирати мозок, цілеспрямовано йшов на вечірку, що їх у креаторському середовищі проводилося чимало, впивався до чортиків і грубо трахав першу-ліпшу хвойду, на ранок не пам’ятаючи, з ким був і де.

У біографії Коня навіть було кілька жінок, які стверджували, що носять під серцем його дитину. Як от… ет, що там згадувати?! Забулося, як кошмарний сон. Натоді інформація про ймовірну вагітність його випадкових коханок нічого, крім люті, в ньому не провокувала. Петро щедро відкуповувався, воліючи нічого не чути й не знати ні про долю жінок, ні про їхніх народжених чи ненароджених дітей.