2

Подарована Петром на тридцятиріччя чорна спортивна «Хонда» одразу ж радісно озвалася звуком сигналізації. Жанна легко заскочила до салону, завела мотор і ввімкнула музику. Світла, легка мелодія, схожа на ясний травневий ранок, споєний пахощами жасмину і здобрений вогкістю морського бризу, благодатно розлилася в закритому просторі авто, поступово тамуючи збуджені тіло і душу.

То був саундтрек до «Хатіко[1]» – мелодія, що попри трагічність обрамленої нею історії, седативно впливала на Жаннину психіку. Здавалося, ця музика розкривала її нутро, активувала, як у тому вірному псові, імпульси світла, добра й любові – всього того, чого їй, повсякденній, завжди трохи бракувало. Ймовірно, у такий спосіб Жаннина підсвідомість вимагала врегулювання дисбалансу єства: зрівняння кількості плюсів і мінусів, міри доброго та злого; стирала гострі грані її непростої, часом прикрої вдачі. Жанна того не розуміла й навіть ніколи не замислювалася над впливом музики Качмарека[2] на власну персону, та незмінно щоранку першим умикала диск саме з його композиціями. Цей оскароносний польський композитор, який, будучи юристом, покинув усе задля того, щоби стати вільним, а вільним його зробила музика, нагадував Жанні її саму.

[1] Йдеться про кінострічку «Хатіко: Вірний друг» (англ. «Hachiko: A Dog's Story»), 2009 рік, реж. Лассе Халльстрьом (Lasse Hallström).

[2] Ян Анджей Павел Качмарек (Jan Andrzej Paweł Kaczmarek) – польський композитор, лауреат премії «Оскар».

«Ось, що означає займатися улюбленою справою: і щасливим бути, і реалізованим, і забезпеченим, точно так, як я!» – саме така думка блиснула в голові, коли в музичній крамниці навмання обрала його диск, а запопадливий продавець одразу ж узявся рекламувати автора та його творчість. І не помилилася, бо музика Качмарека завжди врівноважувала її внутрішні терези, сповнювала гармонією не лише із собою, але й із цілим світом.

Вигідно примостившись у своїй «ластівці», Жанна й справді відчула полегкість: руки спокійно лягли на зручне, обтягнуте шкірою кермо, передавши їй упевненість і надійність улюбленого авто. Жінка перевела перемикач коробки передач у положення «драйв», і авто рішуче рушило з місця.

Нинішній день, попри кінець робочого тижня та шалений ранок, обіцяв бути не менш насиченим. Треба було докінчити презентацію приватної вілли, представлення якої було призначене на наступну середу; спробувати викроїти час для відвідин стоматолога – поки пам’яталося, бо потім забудеться; перетнутися з Філом, щоби врешті обговорити підходящі матеріали для крісел, і, що найважливіше та найнеприємніше, – залагодити конфлікт з одним замовником, власником розважального центру.

Триповерхова, завбільшки п’ять тисяч квадратних метрів споруда на теперішній час була найбільшим, найсерйознішим і, певна річ, найдорожчим проектом, тендер на який коли-небудь вигравала Жаннина студія. Не можна сказати, що отримання цього замовлення було справою простою, бо лише конкурсний проект готувався з півроку і, крім Жанниної студії, у ньому були задіяні ще кілька контор її друзів по цеху. Спільні зусилля зрештою увінчалися успіхом, бо з-поміж десятка конкурсних робіт проект, в котрому вона виступала генпідрядником, виявився найбільш близьким до уявлень замовника і, відповідно, отримав шанс на реалізацію.

Досі на об’єкті все йшло більш-менш гладко, і навіть якщо траплялися якісь ґанджі у виконаних роботах, то про це знали самі лише виконавці. Навіть Віра, яка особисто курувала цей проект, не завжди вважала за потрібне повідомляти Жанні про ті чи інші проблеми, вирішуючи все на свій розсуд. Однак тепер, фактично на фініші, недолугі субпідрядники замість бетонної, структурованої під дерево стіни, що мала стати окрасою холу, вилили пористу. І через те здійнялася буча.

Учора ввечері власник комплексу, побачень із яким Жанна правдами й неправдами уникала, бо для неї він був неприємним не лише зовні, але й у спілкуванні, зо три рази телефонував і вимагав зустрічі, по-хамськи висловлюючи своє невдоволення. Той опецькуватий, із вічно блискучими від поту залисинами чоловік, явну обмеженість і брутальність якого компенсував тугий гаманець, мов істерична баба, погрожував розірванням контракту, якщо недолік негайно не усунуть. Жанна, звісно, відрядила його до напарниці, будучи переконаною, що Вірин дипломатичний хист і вміння згладжувати гострі кути поправлять справу і врешті-решт нічого не доведеться переробляти. Однак тепер, на мить спинившись під дверима офіса, збагнула, що залагодити конфлікт полюбовно не вдалося.

- Шо ви собі думаєте? Я вгатив у цей проєкт мільйони, а ви мені питаєтесь втюхати то, шо я не заказував?! – надривався грубий чоловічий голос із тамтого боку.

- Ну але, Романе Федоровичу, ви ж самі вирішили, що пориста буде кращою… – почулося безпорадне виправдання у виконанні Віри.

Жанна затамувала подих.

- Ну чому він тут? – розчаровано прошелестіла самими вустами.

Перше, що спало на думку, – розвернутися та перечекати колотнечу в найближчому кафе, але так вона вчинити не могла, бо здавалося, що без сторонньої допомоги Віра не впорається. Та й уникати вирішення проблеми сенсу не було, бо втеча нічого не дасть, хіба відтермінує неприємну розв’язку. Тож Жанна набрала повні легені повітря, намалювала на обличчі привітну усмішку і з наміром заспокоїти невдоволеного замовника ввійшла до офіса.

- О, доброго дня, Романе Федоровичу! – привіталася з небажаним гостем.

Роман Федорович перевів ошалілий погляд із геть безтямної Віри на усміхнену, на позір безтурботну Жанну.