1

***

Жанна напнула над головою кисті тонких рук, хруснула суглобами, потягнулась у попереку, вигнувши граційно спину, встромила вузькі стопи в розшиті парчею капці, привезені торік із Марокко, усміхнулася сама до себе, чи, швидше, сонячним променям, що безпардонно продерлися крізь величезне вікно її спальні, впавши косими світляними жмутами на добротну дубову підлогу, і пружним кроком рушила до кухні.

Її голова з кошлатим і розчепіреним навсібіч від сну волоссям, рівна постава, напружені, тверді литки чітким відображенням блиснули у хромованому облицюванні дорогих кухонних шаф, а потім фрагментарно вирисувалися на металевій поверхні брендової кавоварки. Жанна взяла пульт і ввімкнула плазмовий телевізор – кожен її день, за звичкою, починався під супровід новин. На екрані вигулькнула балакуча голова, що, квапливо розтуляючи рота, зчитувала з невидимого глядачеві суфлера інформаційне зведення останньої доби. Жанна на мить обернулася до плазми й спробувала зосередитися на повідомленні.

- Він переспівав дуже відому піську американського співака… –  незворушно відкарбував густо нафарбований червоним рот ведучої-білявки.

«Що переспівав?! – мало не вдавилася раптовим нападом сміху. – Цікаво, – заворушилася у ще сонному мозку пробуджена нісенітницею думка, – ці дикторські голови хоча б усвідомлюють, що читають? Ця, очевидно, вже сьогодні стане зіркою не лише телебачення, а й інтернету!»

Оминаючи увагою бездумне монотонне бубоніння телевізора, жінка підклала високе порцелянове горня під металевий носик кавоварки, завантажила капсулу й натиснула кнопку. За мить апарат подав ознаки справності: зашарудів внутрішніми механізмами й пирснув хмаркою гарячої пари. Жанна розвернула чашку іншим боком, і перед очима постали кумедні тоненькі чорні вусики. Вона вкотре усміхнулася.

Вуса на цьому оригінальному кухликові вельми пасували до Жанниної рівно обстриженої чорної гриви, принаймні, коли вона обирала цю чашку з кількох варіантів «вусатої» колекції, то подумала, що найбільше їй личитимуть саме ці, на кшталт японських, а не підкручені – гусарські, опущені до низу – буржуйські, чи мужицькі – щіткою. Це горня вона привезла з лондонського фестивалю дизайну[1] кілька років тому і звідтоді щоранку тішилася ним, п’ючи каву й споглядаючи своє комічне вусате відображення в кухонних поверхнях. Воно ставало запорукою її піднесеного настрою якщо не на цілий день, то щонайменше на ранок, незалежно від погодних умов за вікном, побутових обставин удома чи стану фінансових справ на фірмі.

[1] Йдеться про The London Design Festival – міжнародний дизайн-фестиваль. Відбувається щороку у вересні в Лондоні (Великобританія). Заснований 2002 року. 

Такі концептуальні речі Жанна понад усе цінувала не лише у творчості колег, але й у власній. Саме тому після закінчення архітектурного факультету «Львівської політехніки» й кількох років «стажування» у профільному бюро «ДобреБуд», що належало її чоловікові, вона вирішила покинути цю марудну й шаблонну, як їй здавалося, роботу й зайнятися більш творчою практикою.

На противагу масштабній однотипній архітектурі, що самим своїм означенням обмежувала, а почасти й цілком блокувала розвиток і звершення невичерпного Жанниного потенціалу, предметний дизайн – локальний світ із мільйонами можливостей для самоствердження – видавався їй сектором, найбільш придатним для розвою її фантазії, навичок і хисту. Жанна була переконана, що лише в об’єкті, предметі чи речі може бути закладена та зреалізована будь-яка найнеймовірніша ідея. Адже мала, так би мовити, форма дозволяє експериментувати і з конфігурацією, і з матеріалами, і з фактурою, або й з усім одразу: як завгодно і скільки  завгодно.

Ось у такій дизайнерській дрібниці, до прикладу, як улюблене горня, можна відтворити цілу філософію і байдуже, що не завжди та не для всіх збагненну. Найважливіше у цій справі – можливість для автора, творця на сто відсотків реалізовувати креативне начало. І дарма, що зусібіч волають, буцімто дизайн насамперед покликаний покращувати життя інших людей і задовольняти їхні потреби! Таке собі втілення екстрагуманізму: все заради інших… Ма-я-чня! У дизайні, як і в будь-якому іншому різновиді креативної діяльності, передовсім закладено суто себелюбні засади: втілення у фізичній формі творчого еґо, його оприявнення, а затим і визнання, бажано всепланетарне, автора-генія. Отже, будь-яка творчість – екстракт марнославства й егоїзму максимально викристалізуваного кшталту.

Жанна мала тверде переконання: лише ці глибоко внутрішні, корисливі мотиви урухомлюють кожного деміурга. І її також. Вона, на відміну від більшості колег, які криводушать, безкінечно тягнучи ґайду, щодо своєї замалим не філантропічної і заразом гуманітарно-місіонерської місії, пардон за тавтологію, не соромилася зізнаватись у цьому ні собі, ні будь-кому іншому. Більше того, вона відкрито заявляла, що талант мусить бути оцінений належним чином: як із моральної точки зору, так і з матеріальної, за що неодноразово наражалася на неприховані звинувачення колег по цеху в самолюбстві та фанаберстві. 

Жанна енергійно зняла кухлик із кавоварки, переклала його на маленьку червону циновку, потім витягла з череватої скляної пляшечки паличку кориці й устромила її в окріпну рідину. Хапнула носом духмяну цівку пари, що нетерпляче пнулася д’горі.

«У-м-м, ароматна… – підсолодила настрій. – На кінчик ложечки цукру, краплю вершків і вуаля!»

Вона крутнулася дзиґою на одній нозі й попрямувала до холодильника. Дзеркальна поверхня двометрового рефрижератора-красеня відобразила скуйовджену кучму на її голові й веселого Ґарфілда на піжамі. Жанна вкотре розтягнула вуста в усміху, подумавши, що й у такому неприпарадженому вигляді вона – достобіса чарівна. Бо та її принадність, вважала, сидить усередині, мов цукерка в позлітці, або й начинка в тій самій лакомині, словом, в її суті, ну ще трохи в бісиках, що час до часу прошмигують в очах.