Розділ 19: Старий світ

Ми пам'ятаємо, що Забутий Бог не був злом. Він був питанням, на яке світ вирішив не відповідати, бо відповідь коштувала б надто дорого. Орден каже: Ільдарас — це ворог, якого треба закувати в ланцюги. Культ каже: Ільдарас — це батько, якого треба нагодувати кров'ю. Але ми співаємо про того, хто не був ні ворогом, ні батьком. Він був дзеркалом. І кожен, хто зазирав у нього, бачив не монстра — а власну порожнечу. Поки ми співаємо цю Думу, Перо Автора зависає над чистим аркушем, не знаючи, чи писати далі, чи розірвати сторінку.

Гарет Ланнер стояв на колінах.

Не від магії. Не від удару. Від розуміння. Його обладунки більше не світилися. Його меч лежав на мармурі за три кроки — сірий, холодний, мертвий. А сам Гарет дивився в Чашу. На нитки, що тягнулися від Ерії до нього. На ті самі нитки, які він носив як обладунки. Як благодать. Як дарунок Пресвітлого.

І тепер він знав, чий це був дарунок.

— Еріє... — прошепотів він. Його голос був людським. Тихим. Зламаним. — Я носив тебе... як броню. Я не знав. Клянусь, я не знав.

Каель стояв над ним. Дивився зверху. Не з тріумфом. Не з ненавистю. З тим самим холодним, хірургічним розумінням, яке не залишало місця для жалю.

Око Нічного Бога показувало йому все. Всі нитки Гарета. Кожну. Срібні нитки Ордену, вплетені в його свідомість ще в дитинстві. Золоті нитки Ерії, які Магістр використав як паливо. Чорні нитки сумніву, які Гарет ховав від самого себе двадцять років.

І Каель бачив два шляхи.

Перший: обірвати нитки. Гарет стане порожнім. Його тіло житиме. Його серце битиметься. Але за цими очима нікого не буде. Як Ерія. Як Далія. Як тисячі тих, кого Орден і Культ випили до дна.

Другий: залишити нитки. Гарет житиме. Але житиме з повною пам'яттю про все, що він зробив. Про кожну єретичку, яку він спалив. Про кожну дитину, яку він вирізав заради Балансу. Про Ерію, чию агонію він носив як обладунки, навіть не знаючи цього. Про Каеля, якого він мав убити. Про Патсо, якого він поранив.

Жити з цим. Або померти без цього.

Нитки розпускалися повільно. Хірургічно. Милосердно.

Каель не рвав їх. Не палив. Не викреслював одним лютим жестом, як йому шепотіла Корона Тіней. Він розв'язував. Вузол за вузлом. Нитка за ниткою. Кожна нитка тремтіла під його пальцями, як струна бандури, яку хтось натягував до межі, а потім відпускав.

— Що... що ти зі мною робиш? — прошепотів Гарет. Його голос тріснув. Був у ньому гнів, була лють, але тепер до них домішалося щось інше. Щось, чого Каель не чув у голосі свого колишнього брата вже дуже давно.

Страх.

— Я повертаю тобі себе, Гарете, — тихо сказав Каель. Його голос звучав, як шурхіт сторінок, які гортає вітер у покинутій бібліотеці. — Ту частину, яку Орден вирізав із тебе ще в дитинстві. Ту частину, яка сумнівалася. Ту частину, яка пам'ятала, що таке біль.

Гарет закричав.

Це був не бойовий клич. Це був крик людини, з якої здерли шкіру. Його тіло здригнулося, і він впав обличчям на мармур. Біле полум'я, що ще хвилину тому било з його очей, згасло остаточно, залишивши після себе лише тонкі струмки диму.

Гарет Ланнер, Командор Ордену Світла, Меч Пресвітлого, людина, яка вбила сотні єретиків і не здригнулася, — лежав на підлозі катакомб і не міг згадати, навіщо на його долонях шрами.

— Ерія... — прохрипів він. Його очі, ще хвилину тому сліпучо-білі, тепер були звичайними. Сірими. Людськими. Наповненими жахом. — Я відчуваю її. Я відчуваю... все, що з нею зробили. Все, що я зробив.

Каель не відповів. Він продовжував розпускати нитки. Останні. Ті, що тримали Гарета в системі координат, де Орден був правий, а Тінь — абсолютним злом. Ті нитки, які Старший Магістр вплів у його свідомість ще тоді, коли Гарет був десятирічним хлопчиком у білій мантії новіка.

Одна нитка луснула. Звук був тихий, як тріск кістки.

Гарет здригнувся. Його рот відкрився, але замість крику вийшов лише хрип. Він подивився на Каеля. Не з ненавистю. Не з люттю. А з тим самим виразом, з яким дивиться дитина на батька, який щойно сказав їй, що Санта-Клауса не існує.

— Каелю... — прошепотів він. — Що я... що я наробив?

Каель зупинився. Його пальці завмерли на останній нитці. Тій самій, що тримала Гарета живим. Тій самій, що з'єднувала його свідомість із фізичним тілом.

— Я не буду вирішувати за тебе, Гарете, — сказав Каель. Його голос був рівним. Холодним. Але в глибині, там, де колись жило серце лицаря Ордену Світла, щось боліло. — Це твоя Воля. Обирай.

Гарет дивився на нього. Довго. Так довго, що повітря в підземеллі встигло стати густим, як смола.

Потім Командор Ордену Світла простягнув руку. Не до меча. До Каеля. До свого колишнього брата, якого він мав убити. Якого він зрадив. Якого він не впізнав.

— Пробач мені, — прошепотів Гарет.

Каель подивився на простягнуту руку. На цю руку, яка ще хвилину тому тримала меч, що мав розрубати його череп. На цю руку, яка підписувала накази на страти. На цю руку, яка благословляла вогнища.

Він не взяв її.

Але й не відвернувся.

— Прощення — це не моя Воля, Гарете, — сказав Каель. — Це Воля тих, кого ти вбив. А вони мовчать.

Гарет опустив голову. Його плечі затрусилася. Не від сміху. Від плачу. Командор Ордену Світла, людина, яка ніколи не плакала, яка вважала сльози ознакою слабкості, яка карала підлеглих за прояв емоцій, — плакав. Тихо. Без звуку. Просто сльози, які падали на білий мармур і залишали на ньому темні плями.

Каель обірвав останню нитку.

Не з люттю. Не з помстою. З тихим, невідворотним рухом пальців, як хтось закриває книгу, яку дочитав до кінця.

Гарет Ланнер не впав. Він не розсипався на попіл. Він просто... зупинився. Його тіло залишилося на колінах, але очі стали порожніми. Скляними. Як у Ерії. Як у Далії. Він дихав. Його серце билося. Але за цими очима нікого не було.

Каель відвернувся.

Гарно, Авторе, — зашепотіли Голоси Ільдараса в його голові. Шепіт був солодким, мов мед, змішаний із отрутою. Дуже гарно. Ти не вбив його. Ти просто... переписав. Зробив із нього те, що він заслужив. Порожню. Оболонку. Як його вчителі зробили з тобою. Як він зробив із нею. Коло замкнулося, Каелю. Ти став тим, кого ненавидів.