Розділ 18: Братовбивство (Частина 3)

Ми пам'ятаємо, що найглибші підземелля завжди ховають найсліпучіше світло. Не тому, що там живуть святі, а тому, що справжній гріх потребує найтовстіших стін, аби ніхто не почув, як він дихає. Орден каже: фундамент світу тримається на жертві непорочних. Культ каже: фундамент світу гниє, бо непорочних не існує. Але ми співаємо про Лицаря, який спустився в саму серцевину цього лицемірства. Він побачив божество, яке виявилося просто п'явкою, що роздулася від чужої крові. Поки ми співаємо цю Думу, чистий аркуш паперу лягає на вівтар, щоб увібрати в себе останню краплю старого світу.

Кручені, вузькі сходи, висічені в монолітному базальті, вели глибоко під фундамент Головного Собору. Тут, куди ніколи не проникало сонячне проміння, стіни були додатково обшиті товстими листами свинцю та золота. Ця архітектура не призначалася для захисту від збройного нападу — вона була створена для того, щоб повністю ізолювати "Джерело" від магічного резонансу решти світу. Щоб жоден Кобзар не почув пісню болю, яка тут лунала.

Каель Арвантир спускався в темряву, і кожен його крок супроводжувався глухим, мерним відлунням. Він ішов першим. За ним мовчки ступала порожня Далія, яка вела за повіддя коня. На сідлі, міцно прив'язаний мотузками, висів Патсо. Козак уже майже не приходив до тями. Температура в підземеллі стрімко падала, але лоб характерника палав від лихоманки. Магія Світла Гарета, що роз'їдала його легеню, пульсувала в такт биттю його вмираючого серця.

Каель не обертався. Він відчував, як вібрації від епічної битви нагорі поступово стихають. Культ Тіні доїдав залишки деморалізованого Ордену. Морт, швидше за все, вже встромила свої іржаві леза в горло Малакора, або ж загинула разом із ним у кислотному полум'ї. Це не мало значення. Свої ролі вони вже відіграли. Вони були лише інструментами, які розчистили шлях для Автора.

Чим нижче вони спускалися, тим густішим ставало повітря. Воно пахло ладаном, озоном і тим специфічним, мідним запахом, який з'являється там, де довго і повільно проливають кров.

Каель дістав з кишені Око Нічного Бога. У цій абсолютній, свинцевій темряві срібне світло артефакту було єдиним джерелом освітлення. Але воно освітлювало не фізичні стіни — воно показувало саму структуру цього місця. Каель бачив товсті, пульсуючі золоті нитки, які тягнулися знизу вгору. Це була енергія "Святості". Воля Ерії, викачана з неї, щоб підтримувати щити Моррана та ілюзію праведності Ордену. Поруч із золотими нитками звивалися чорні, липкі мацаки Культу — канали, якими біль Ерії передавався назовні, щоб живити прокляті артефакти та самого Забутого Бога.

Ці нитки не пульсували хаотично. Вони билися в ритмі агонії.

«Я тут,» — холодно подумав Каель, спускаючись на останній сходовий майданчик.

Перед ними височіли другі двері. Вони були не золотими і не срібними. Вони були виточені з цілісного шматка гірського кришталю. За ними сліпуче сяяло Джерело.

Каель не став стирати ці двері. Він просто поклав на них заковану в чорну шкіру долоню і штовхнув. Кришталь, не витримавши прямого дотику Автора, чия Воля була щільнішою за будь-який камінь, тріснув посередині. Тріщина розповзлася павутиною, і масивні стулки зі стогоном розійшлися в боки, обсипаючи підлогу іскрами скла.

Каель ступив у святая святих Ейлінору.

Зала була ідеально круглою, викладеною білим мармуром, який не мав жодного шва. У цьому стерильному, нестерпно світлому просторі не було жодних тіней. Світло било звідусіль, випалюючи очі, не залишаючи місця для таємниць.

У самому центрі цієї зали, на висоті десяти футів над підлогою, висіла Ерія.

Каель зупинився. Його серце, яке він вважав давно скам'янілим, пропустило один, болісний, людський удар, перш ніж Корона Тіней знову заморозила його емоції.

Вона не була розіп'ята на хресті. Її тримали в повітрі самі нитки магії. З лівого боку в її тіло впивалися десятки чорних, пульсуючих променів Тіні, що витягували з неї страждання. З правого боку в неї врізалися товсті, сліпучо-білі ланцюги Ордену, які висмоктували її Волю. Її тіло було вигнуте неприродною дугою. Довге волосся, колись кольору стиглої пшениці, стало абсолютно сивим, майже прозорим. Шкіра натягнулася на кістках так, що здавалося, вона ось-ось лусне.

Вона не кричала. Її очі були розплющені, але в них не було нічого, крім суцільної, бездонної білизни. Далія, яка зайшла слідом за Каелем, виглядала живішою за цю жінку. Слова Морт підтвердилися: Ерія була випита до дна. Це була лише фізична оболонка, чия нервова система механічно реагувала на тортури, виробляючи енергію для двох імперій.

А під нею, на білосніжному постаменті, стояв той, хто випив її душу. Старший Магістр Ордену Світла.

Він був одягнений у розкішні, вишиті платиною мантії. На його голові височіла тіара, що символізувала беззаперечну владу над Ейлінором. Його обличчя, яке десятиліттями зберігало ідеальну, скульптурну незворушність, зараз було спотворене. Вірус сумніву, який Каель заніс у його свідомість ще на пагорбі, дав свої сходи. Магістр тремтів. Його ідеальний світ розколовся. Він чув, як нагорі, у його власному Соборі, його еліта гине під ударами Культу.

Коли Каель увійшов, Старший Магістр різко обернувся. У його очах блиснув первісний, тваринний страх, який він одразу ж спробував приховати за маскою праведного гніву.

— Ти смієш входити в Джерело, єретику?! — прогримів голос Магістра. Він підняв свій посох, з якого вдарив потужний промінь Світла, але магія була нестабільною. Вона іскрила і дрижала, видаючи його паніку. — Ти думаєш, що переміг? Ти знищив мій купол і отруїв моїх солдатів, але тут ти не маєш влади!

Каель навіть не подивився на посох. Він дивився на Старшого Магістра крізь Око Нічного Бога. Для звичайних людей цей старець був втіленням Бога на землі. Але Каель бачив істину. Він бачив, як золоті нитки від Ерії спускаються прямо в тім'я Магістра, наповнюючи його тіло вкраденою силою. Магістр не був святим. Він був гігантським, роздутим кліщем. Паразитом, який не мав власної магії, а лише живився чужою жертовністю.