Розділ 18: Братовбивство (Частина 1)

Ми пам'ятаємо, що найважче різати не ворожу сталь. Найважче різати нитку, з якої зіткане твоє власне минуле. Орден каже: братство закінчується там, де починається єресь. Культ каже: братство — це лише ілюзія, створена страхом самотності. Але ми співаємо про Лицаря, який колись ділив хліб і клятви з тим, кого тепер мав знищити. Щоб стати Творцем нового світу, він повинен був власними руками задушити останнього свідка своєї людяності. Поки ми співаємо цю Думу, два сини одного Ордену сходяться на мармурових сходах. Один сліпий від чужого Світла, інший — порожній від власної Темряви.

Морран, столиця світу, гордість Старших Магістрів, завжди вважався неприступною твердинею. Його високі білосніжні мури стояли тисячу років, відбиваючи атаки дикунів, єретиків та породжень Тіні. Але вони не були розраховані на те, що ворог не буде їх штурмувати. Ворог просто викреслив їх із буття.

Там, де ще хвилину тому височіла колосальна брама з кованого срібла, тепер зяяла порожнеча. Краї каменю навколо пролому виглядали так, ніби їх обережно вискоблили лезом з поверхні старого пергаменту.

Каель Арвантир першим перетнув межу міста. Копита його коня глухо цокали по ідеально викладеній мармуровій бруківці. За ним тінню слідувала Морт, безперервно озираючись своїми зашитими очима, а позаду, наче привид минулого, їхала Далія з прив'язаним до неї вмираючим Патсо.

Те, що вони побачили всередині, було страшнішим за будь-яке поле бою. Місто не чинило опору. Місто божеволіло.

Епідемія Забуття, яку Каель випустив на рівнині, проникла за стіни швидше за вітер. Широкі, величні проспекти Моррана, прикрашені золотими статуями святих інквізиторів, були заповнені людьми. Але ці люди не кричали від ненависті. Вони плакали від абсолютного когнітивного колапсу.

Звичайні містяни, чия свідомість поколіннями трималася на вірі в Старших Магістрів, раптом відчули, що їхній фундамент розсипався, коли Каель отруїв Магістра вірусом сумніву. Жінки сиділи прямо на бруківці, обхопивши голови руками, не розуміючи, де вони знаходяться. Ремісники кидали свої інструменти. Солдати міської варти, ті, кому пощастило не задихнутися на рівнині, бродили вулицями, як загублені діти. Їхні мечі та списи валялися в рівчаках. Деякі з них намагалися зняти з себе важкі обладунки, роздираючи пальці до крові, бо метал раптом здався їм чужим і лякаючим.

Це не було милосердям. Каель не звільнив їх — він просто відрізав їм нитки маріонеток, забувши дати нові. Він залишив їх падати в безодню власного розуму.

Морт їхала крізь цей натовп божевільних, і її тіло раз у раз здригалося від нападів істеричного реготу, який вона намагалася придушити. — Яка краса... — прошепотів її жіночий голос Ельзарі, перекриваючи стогони містян. — Сотні років вони вчили нас, як треба жити. Вони палили нас на вогнищах за неправильні думки. А тепер подивись на них! Вони не знають, як називається їхня власна рука! Ти великий архітектор, Авторе! Ти залишив від них лише м'ясо!

— Їх треба очистити! Добити! Вони брудні! — миттєво відгукнувся чоловічий, фанатичний бас Морта, і її долоні спалахнули хворобливим Іржавим Світлом. Вона потягнулася до найближчого солдата, що сидів на колінах біля стіни, щоб перетворити його на трухлявий попіл.

— Не чіпай їх, — голос Каеля вдарив по її свідомості, мов крижаний батіг.

Він навіть не обернувся, але Морт миттєво загасила магію, зіщулившись. — Це сміття, — сухо продовжив Каель, дивлячись на золоті куполи Головного Собору, що височіли попереду, в самому центрі міста. — Я не марнуватиму на них чорнило. Вони самі вимруть, коли зрозуміють, що їхні ідоли мертві.

Патсо, чиє дихання з кожною хвилиною ставало все тихішим, з зусиллям розплющив очі. Кров на його губах уже стала чорною. Він дивився на людей навколо. Він бачив матір, яка не впізнавала власну дитину, бо магія Ордену, що пов'язувала їх, була грубо розірвана. Він бачив розтрощені долі.

— Ти... зламав їм хребти... — прохрипів козак. Біль у його пробитій легені розривав груди, але біль від того, на що перетворився його друг, був сильнішим. — Свобода... це коли ти сам рвеш свої ланцюги... А ти... ти просто вирвав їхні мізки. Ти зробив із них... порожніх ляльок. Таких самих, як твоя Далія.

Каель на мить зупинив коня. Його спина виструнчилася. — Вони жили в ілюзії, Патсо. Я її розбив. Якщо вони не здатні існувати без пастуха — це їхній недолік, а не мій злочин.

— Ти не бог, Каелю... — видихнув характерник, і його очі знову заплющилися. — Ти просто кат, який знайшов занадто гостру сокиру.

Слова Патсо впали в мертву тишу. Каель не відповів. Його Воля, скута чорною анти-матерією Корони Тіней, надійно захищала його від будь-яких докорів сумління. Він більше не міг дозволити собі сумніватися. Сумнів — це розкіш для смертних. Для того, хто зібрався написати нову душу для своєї коханої, потрібна була абсолютна, монолітна впевненість у власній непогрішності.

Вони виїхали на Центральну Площу — колосальний простір, вимощений білим мармуром, який вів безпосередньо до велетенських ступенів Головного Собору Пресвітлого. Саме тут, серед мовчазних статуй архангелів і фонтанів, що били кришталевою водою, на них чекало останнє випробування перед входом у лігво Старшого Магістра.

Площа була порожньою. Жодного божевільного містянина, жодного дезорієнтованого Інквізитора тут не було. Над площею висіла аура такої неймовірної, концентрованої магічної напруги, що каміння під копитами коней дрібно вібрувало. Повітря пахло плавленим золотом і паленим цукром.

Біля підніжжя ста широких мармурових сходинок, що вели до головних воріт Собору, стояла одна-єдина постать.

Це був Командор Гарет Ланнер. Але те, що стояло перед ними, вже неможливо було назвати людиною, чи навіть паладином. Гарет перетворився на живий, пульсуючий реактор догматичної магії.

Він виглядав жахливо. Його білосніжні, освячені обладунки потріскалися, не витримуючи тиску енергії, що вирувала всередині нього. З цих тріщин, з-під зчленувань металу, струменіло нестерпно яскраве, густе Світло. Воно виривалося з його очей, перетворивши їх на дві сліпучі діри, з його відкритого рота, з його ніздрів. Гарет не дихав повітрям — він дихав чистою благодаттю. Це Світло буквально спалювало його плоть живцем, але фанатизм і магічний транс придушували біль, замінюючи його на абсолютний, нищівний екстаз.