Розділ 17: Епідемія Забуття (Хода в нікуди)

Ми пам'ятаємо, що влада над світом має свій запах. Це не запах крові, сталі чи спалених міст. Це запах старого, сухого пилу, який залишається, коли річ перестає існувати. Орден каже: щоб стати богом, треба відкинути слабкість плоті. Культ каже: щоб стати богом, треба випити біль цілого світу. Але ми співаємо про Лицаря, який не зробив ні того, ні іншого. Він просто вирвав своє серце і кинув його на терези, щоб урівноважити гріхи світобудови. Він став порожнім. А порожнеча поглинає все. Поки ми співаємо цю Думу, останній справжній бог Ейлінору йде по землі, залишаючи за собою не трупи, а тишу.

Спуск у долину Моррана тривав кілька годин, але для тих, хто йшов за Каелем, час втратив своє звичне значення.

Сонце, закрите густими, брудними хмарами, повільно котилося до заходу, забарвлюючи небеса над столицею Ордену в кольори запеченої крові та іржі. Вітер тут не завивав. Здавалося, саме повітря затамувало подих, боячись привернути увагу вершника в чорному плащі, що вів їхню невелику процесію.

Каель Арвантир змінився настільки, що його вже неможливо було назвати людиною. Симбіоз із Короною Тіней досяг свого абсолюту. Чорний терновий вінець більше не здавався чужорідним предметом на його голові — він проріс у його розум невидимими коренями, злившись із його власною, крижаною Волею. Шкіра Каеля стала напівпрозорою, блідою, як старий пергамент. Його очі, в яких більше не було ні білків, ні райдужок, перетворилися на дві глибокі криниці абсолютної анти-матерії.

Він більше не реагував на фізичний світ. Він не відчував холоду, не відчував болю у стертих до крові ногах, коли спішився, щоб вести коня під вуздці на крутому схилі. З його лівої ніздрі повільно, крапля за краплею, падала чорна кров, розбиваючись об каміння, але він навіть не намагався її витерти. Він знаходився на іншому рівні сприйняття.

Око Нічного Бога в його кишені безперервно пульсувало, передаючи інформацію про навколишній світ прямо в його мозок. Каель ішов крізь гобелен реальності, бачачи кожну нитку, кожен вузол чужих доль, думок та спогадів.

— Він лякає мене... — ледве чутно прошепотів жіночий голос Ельзарі.

Морт, найсмертоносніша і найбожевільніша вбивця двох імперій, їхала позаду і тремтіла. Її зашиті золотом очі не бачили фізичного світу, але вони бачили магічний фон. І те, що вона бачила навколо Каеля, змушувало її роздвоєну свідомість стискатися від первісного жаху. — Навколо нього немає Тіні... Навколо нього немає Світла... — пробасив чоловічий голос інквізитора Морта, і в ньому не було звичної фанатичної люті. Була лише покора. — Навколо нього... прірва. Реальність прогинається, коли він робить крок. Він важчий за цілу гору.

Патсо, який висів на сідлі Далії, тримаючись за її холодні, порожні руки, важко розплющив очі. Козак вмирав. Магія Світла з дворучного меча Гарета повільно, але невідворотно роз'їдала його пробиту легеню. Дихати ставало все важче, кожен вдих розривав груди зсередини, наповнюючи горло гарячою кров'ю. Але його розум, натренований роками характерницької практики, залишався ясним.

Він дивився у спину Каеля. Колись це був лицар, який благав про допомогу. Який зривався на крик, плакав від безсилля і був готовий віддати своє життя за побратимів. Тепер це була машина. Моноліт.

За останні дві години Каель не промовив жодного слова. Коли на їхньому шляху трапився глибокий, бурхливий гірський потік, Каель не став шукати брід. Він просто зупинився на березі, подивився на ревучу воду і трохи схилив голову. Патсо бачив, як русло річки миттєво висохло на ширину п'ятдесяти кроків. Вода просто перестала текти на цій ділянці, зникнувши з буття, залишивши після себе оголене, сухе каміння. Вони перейшли по сухому, а коли опинилися на іншому березі — річка знову зімкнулася з оглушливим гуркотом.

Каель навіть не озирнувся. Він не святкував перемогу над природою. Для нього це було так само буденно, як для звичайної людини — переступити через калюжу.

— Авторе... — прохрипів Патсо, випльовуючи згусток крові.

Каель зупинився. Він повільно повернув голову. У його чорних очах не було ні співчуття, ні тривоги за пораненого друга. Там взагалі нічого не було. — Не витрачай дихання. Ми майже прийшли, — його голос був мертвим. У ньому не було інтонацій, не було відтінків. Він звучав як наказ Старшого Магістра — беземоційний, абсолютний закон.

— Ти... більше не з нами, чи не так? — гірко всміхнувся Патсо, відчуваючи, як холод пробирається в його пальці. — Твоя Ерія... вона не впізнає того, хто прийде її забирати. Ти став чудовиськом, гіршим за тих, кого ми йдемо вбивати.

Каель дивився на нього секунду. Його обличчя не здригнулося. — Вона впізнає того, кого я напишу в її пам'яті, — відрізав Каель. — Жаль — це ілюзія. Любов — це конструкт. Я контролюю манускрипт. Рушаємо.

Він відвернувся і продовжив іти. Патсо заплющив очі, відчуваючи, як останні краплі надії на порятунок цього світу стікають у попіл. Каель втратив свою людяність. Він більше не був месником. Він став Творцем, для якого всі живі істоти перетворилися лише на чорнильні плями на пергаменті, які можна витерти або намалювати заново.

Вони вийшли на широку рівнину, що вела безпосередньо до Головних Воріт Моррана. Столиця височіла перед ними, мов гігантська білосніжна гора, увінчана золотими шпилями Собору. Незважаючи на те, що Каель отруїв Старшого Магістра вірусом сумніву і зруйнував магічний купол над містом, Морран не був беззахисним.

На рівнині, перекриваючи шлях до брами, вишикувався останній, найпотужніший рубіж оборони Пакту Тиранів.

Це були не просто солдати. Це були "Очищені" — елітна, смертоносна гвардія Ордену, чиї тіла були фізично зшиті з їхніми обладунками, щоб вони ніколи не могли відступити. Поруч із ними стояли "Спустошувачі" Культу — жерці-мутанти, що живилися власною кров'ю, перетворюючи її на отруйні тіньові списи. Їх було близько десяти тисяч. Щільний, монолітний мур із живої плоті, сталі та ненависті.