Розділ 16: Трилика Зброя

Ми пам'ятаємо, що найстрашніші союзи укладаються не на золотих тронах. Вони куються в бруді, на просякнутих кров'ю плащах, коли в легенях не вистачає повітря. Орден каже: сила в єдності святої віри. Культ каже: сила в єдності абсолютного страху. Але ми співаємо про союз чотирьох вигнанців, яких світ пережував і виплюнув. Зламаний козак, порожня знахарка, божевільна вбивця і сліпий бог. У них немає ні віри, ні страху, ні надії. У них немає нічого, що можна було б відібрати. І саме тому вони стали найідеальнішою зброєю з усіх, що коли-небудь торкалися землі Ейлінору. Поки ми співаємо цю Думу, вони точать свої іржаві леза об саму тканину світобудови.

Сонце над Попелястим Степом так і не зійшло. Небо залишалося вкритим густою, хворобливою сірою пеленою, ніби сама природа відмовлялася бути свідком того, що мало статися найближчими днями.

Вони зупинилися в руїнах старого, забутого всіма караван-сараю, що височів посеред безкрайнього моря сухої ковили. Колись тут зупинялися торговці, які везли шовк до Моррана. Тепер від будівлі залишилися лише три напівзруйновані кам'яні стіни та дах, що провалився всередину, утворюючи криве, але надійне укриття від крижаного вітру.

Це був їхній останній привал перед фінальним кидком на столицю.

Каель Арвантир сидів на уламку колони, загорнувшись у свій чорний плащ. Він не відчував ні голоду, ні спраги, ні холоду. Корона Тіней, яка тепер майже невіддільно зрослася з його нервовою системою, придушувала будь-які базові людські потреби, замінюючи їх на один суцільний, пульсуючий голод Автора — спрагу переписувати реальність.

Він повільно, важко дихав. Золоті вени магії, що роздулися під його шкірою під час створення гном'ячого мосту в Ноктурії і маніпуляцій на полі бою біля Захованої Січі, потроху поверталися до свого нормального, чорного кольору. Каель дивився на свою групу. Він не використовував Око Нічного Бога в цю мить — його власні, людські очі потребували часу, щоб відпочити від "ниток" та багатовимірності світобудови. Але навіть звичайним зором картина перед ним здавалася глибоко сюрреалістичною.

Патсо лежав на землі, спираючись спиною на трухлявий дерев'яний брус. Козак був блідим, як крейда. Його шкіра набула сірувато-жовтого відтінку, характерного для людей, з яких життя витікає крапля за краплею. Дихання характерника було мілким, переривчастим, і кожен вдих супроводжувався моторошним, вологим бульканням у пробитій легені. Іржава кров просякла весь його одяг, перетворивши яскравий жупан на шматок брудного м'яса.

Але найдивнішим був не стан Патсо. Найдивнішим було те, що відбувалося навколо нього.

Далія сиділа на колінах біля характерника. Чаша Забуття давно випила її розум, стерла її особистість, пам'ять про сина і сенс життя. Вона була лялькою. Проте зараз ця лялька рухалася.

Її руки, тонкі і брудні, працювали з лякаючою, механічною точністю. Інстинкти знахарки, вбиті в її м'язову пам'ять роками практики ще до того, як вона стала порожньою, активувалися, щойно вона опинилася поруч із вмираючим. Вона не виявляла жодних емоцій. В її бурштинових очах не було ні жалю, ні співчуття. Вона просто виконувала алгоритм.

Далія розтирала між долонями якісь сухі корінці, які дістала зі своєї торби, змішувала їх із залишками спирту з фляги Патсо і методично втирала цю кашку навколо чорної, обпаленої Світлом рани на його боці.

Патсо скривився, глухо засичавши від болю, коли її пальці натиснули занадто сильно. — Легше, відьмо... — прохрипів козак, намагаючись зберегти залишки своєї іронії. — Ти мене латаєш, чи намагаєшся зафарширувати, як різдвяну качку?

Далія ніяк не відреагувала на його слова. Вона навіть не кліпнула. Змінивши закривавлену пов'язку, вона просто поклала свою холодну, неживу долоню на його лоб, перевіряючи температуру.

— Ти розмовляєш з меблями, козаку, — тихо озвався Каель. — Вона тебе не чує. Вона не знає, хто ти такий. Вона не знає, хто вона така.

Патсо важко повернув голову в бік Автора. На його губах з'явилася слабка, крива усмішка. — Вона знає достатньо, лицарю... Вона знає, куди треба тиснути, щоб кров не йшла. У цьому світі... де боги вбивають заради ідей... порожня баба, яка мовчки мотає бинти, — це найкраще, що я бачив за останні роки.

Козак закашлявся, і на його підборідді знову з'явилася рожева піна. Він слабкою рукою намацав свою люльку, якакимось дивом вціліла в битві біля Січі, але сил набити її тютюном у нього вже не було. Люлька просто висіла в його закривавлених пальцях як символ втраченої свободи.

— Ти збираєшся здохнути? — прямо запитав Каель. У його голосі не було емоцій. Це було холодне збирання фактів.

Патсо заплющив очі. — Ще ні... Рана від Світла твого Гарета — гнила штука. Вона роз'їдає мене. Але моя Воля... поки що тримає цю гидоту в клітці. Я доїду до Моррана, Авторе. Я хочу подивитися, як ти розірвеш на шматки того старого виродка в білому плащі. А після цього... подивимось. Мертвий козак — вільний козак.

Каель відвів погляд. Він не міг зцілити його Короною, бо Патсо відмовився ставати "відредагованою вигадкою". Ця відмова стала для Каеля одкровенням. Він зрозумів, що влада Автора має межу — і ця межа пролягає там, де починається справжня, непохитна людська Воля.

У протилежному кутку руїн, сидячи навпочіпки на уламку карниза, мов гігантський хижий птах, сиділа Морт.

Вона точила свої невидимі леза. Її тіло розгойдувалося з боку в бік, а голова, позбавлена маски, постійно смикалася. Золоті нитки, якими були намертво зашиті її повіки, ловили бліде світло дня. Вона щось бурмотіла собі під ніс — то фанатичними фразами Старшого Інквізитора, то істеричними хихиканнями Тіньової Танцівниці.

Каель дивився на цих трьох людей. На Далію, Патсо і Морт. Він знову дістав Око Нічного Бога. Артефакт спалахнув м'яким сріблом у його руці, і фізичний світ зник, поступившись місцем метафізичній архітектурі.

«Нитки,» — подумав Каель, розглядаючи свою групу.