Розділ 13: Втеча з Небуття

Ми пам'ятаємо, як важко ходити без милиць. Особливо, коли твоєю милицею був меч, що живився чужою кров'ю. Орден каже: відкинь зброю, і Світло вкаже шлях. Але Світло сліпить. Культ каже: тримайся за сталь, бо без неї ти станеш їжею. Ми ж співаємо про Автора, який уперше взяв перо тремтячими руками. Він побачив, що світ зшитий не з каменю, а з тонких, гнилих ниток пам'яті. І щоб не розірвати його, довелося вчитися шити наживо. Поки ми співаємо цю Думу, міст над порожнечею ще тримається.

Замок Архіваріуса, збудований із мільйонів скам'янілих книг, залишився позаду, тонучи у вічній темряві Ноктурії. Морак Дез отримав свою плату.

Каель Арвантир ішов по коліно в сірому попелі стертих реальностей, і кожен крок давався йому з неймовірним зусиллям. На його лівому стегні висіли порожні піхви. Клінок Забутого Бога — зброя, яка живилася болем його дружини і давала йому нелюдську фізичну силу та швидкість — тепер був лише чорнильним малюнком в архіві некроманта.

Разом із мечем зникли і Голоси Ільдараса. У голові Каеля панувала абсолютна, дзвінка тиша, від якої нудило. Він відчував себе людиною, з якої живцем зняли шкіру. Нічний вітер Ноктурії пробирав до самих кісток. Його тіло, більше не підтримуване демонічною адреналіновою накачкою, нагадало про всі забиті місця, порізи та виснаження.

Але найбільше тиснули артефакти. Корона Тіней пульсувала на голові важким, холодним свинцем, вимагаючи змінити світ, перепрограмувати чужу пам'ять. А в лівій руці він судомно стискав Око Нічного Бога. Артефакт випромінював м'яке срібне світло, яке розсіювало темряву, але водночас показувало Каелю жахливу істину — він бачив Ноктурію не як мертву пустелю, а як колосальне звалище обірваних, закривавлених ниток тих людей і подій, які Орден Світла офіційно оголосив єрессю і стер із Книги Буття.

— Воруши ногами, Авторе! — різкий, подвійний голос розрізав тишу.

Попереду них, прокладаючи шлях крізь попіл, ішла Морт. Або Ельзарі. Істота, яка колись була напарницею Тіньової Танцівниці Аелрісси, а потім поглинула пам'ять Старшого Інквізитора, збожеволіла від правди і була викинута в Землі Вічної Ночі як брак.

Вона скинула свої іржаві обладунки ще в замку, залишившись у тонкій, подертій туніці. Її рухи були химерними, ламаними, але неймовірно швидкими. Вона пересувалася, перестрибуючи з однієї тіні каменя на іншу, як це робили асасини Культу. Її очі були щільно зашиті грубою золотою ниткою, а нижню частину обличчя приховувала розбита порцелянова маска.

— Вони вже шукають нас! — прохрипів глибокий, чоловічий бас Морта з її горла. — Орден вишле гончих! Ми маємо очистити шлях!

— Хі-хі-хі, нехай висилають, ми поріжемо їх на тонкі стрічки, — миттєво відповів її власний, дзвінкий і божевільний жіночий голос. — Твій Гарет такий незграбний, Каелю! Він махав мечем, як м'ясник!

Патсо, який ішов замикаючим і вів за повіддя коня з порожньою Далією, міцно стискав ефеси своїх шабель. Характерник був поранений — його ребра були забиті після удару Гарета, а дихання супроводжувалося хрипом.

— Лицарю, — прошипів Патсо, порівнявшись із Каелем. — Я не довіряю цій шизофренічній потворі. Вона — бомба уповільненої дії. Ти бачив, як вона б'ється? Вона використовує Іржаве Світло! Вона розкладає матерію! Якщо її інквізиторська половина візьме гору, вона вдарить нам у спину в ім'я Пресвітлого!

Каель подивився на жінку-інквізитора через срібне світло Ока.

— Вона нас не зрадить, Патсо. Її нитки... вони розірвані. Вона ненавидить Орден і Культ більше, ніж ми. Вони зламали її свідомість. Вона наш провідник.

Акт 2: Зіткнення філософій у попелі

Шлях Ноктурією здавався нескінченним. Темрява тут була фізично відчутною, і лише срібне світло Ока в руці Каеля створювало навколо них міхур безпеки. Безликі фантоми — "Відлуння" стертих людей — трималися подалі від цього світла істини.

Морт раптом зупинилася на вершині попелястого бархана. Вона повернула свою сліпу голову із зашитими очима до Патсо.

— Ти так гучно дихаєш, козаку, — промовив жіночий голос Ельзарі, і її губи під розбитою маскою викривилися в усмішці. — Ти боїшся мене? Твоя знаменита Воля дала тріщину?

Патсо сплюнув сірий попіл, зупиняючи коня. — Я не боюся ні Бога, ні чорта. А тим паче божевільної дівки, яка нажерлася чужих спогадів і забула, як її звати.

Морт схилила голову набік. Її тіло напружилося, як у хижака перед стрибком. — Ти такий правильний. Такий вільний, — пробасив чоловічий голос інквізитора Морта. — Ти кажеш, що не маєш боргів перед цим світом. Що страх смерті руйнує практику характерника. Ти — ідеальний егоїст.

Вона зробила крок ближче до козака. Її пальці злегка засвітилися блідо-жовтим, хворобливим Іржавим Світлом. — Але подивись на себе! — знову засміялася Ельзарі. — Якщо тобі начхати на світ, чому ти тут? Чому ти тягнеш за собою цього сліпого Автора, який ледве тримається на ногах? Чому ти охороняєш цю порожню знахарку, Далію, яка не може навіть самостійно помочитися, бо Чаша випила її розум? Ти брешеш сам собі, козаку! Ти прив'язався до них! Ти маєш борги! А отже, ти слабкий!

Патсо поклав руку на руків'я шаблі. Дим із його люльки змішався з попелом Ноктурії. — Моя Воля — це не байдужість, відьмо. Це дисципліна. Я з ними не тому, що мушу, а тому, що хочу. А ось ти... ти просто шматок м'яса, яким гралися боги.

— Досить! — голос Каеля пролунав хрипко, але в ньому відчувалася вага Корони Тіней.

Він вийшов уперед, ставши між ними. Його очі, підсвічені сріблом артефакту, дивилися прямо на сліпе обличчя Морт. — Нам не потрібні сварки. Орден об'єднався з Культом. Вони шукають нас. Якщо ми не вийдемо з Землі Вічної Ночі до світанку, нас зітруть або зжеруть. Веди нас, Морт.

Жінка-асасин завмерла. Вона принюхалася до повітря, її зашиті очі здригнулися.

— Ти став холодним, Авторе. Нам це подобається, — прошепотіла вона двома голосами водночас і, круто розвернувшись, побігла вперед.