Розділ 10:Сховище Кобзарів

Дума 7: Ми пам'ятаємо фортецю, якої немає на картах королів. Вона не має мурів із каменю, бо камінь можна стерти Світлом. Вона не має ровів, бо рови можна заповнити Тінню. Її мури — це Пісня, а її фундамент — вільна Воля. Орден каже: це кубло єретиків, що відмовляються забувати старі гріхи. Культ каже: це комора, де ховається найсмачніша пам'ять. Але Кобзарі співають, і Січ мандрує степом, мов корабель по сухому морю. Хто шукає її з мечем — знайде лише порожній вітер. Хто шукає її порожнім — знайде шлях. Співаємо цю Думу, щоб Захована Січ завжди мала куди йти.

Ранок у Попелястому Степу після втечі з Віленгарда настав, але не приніс із собою світла. Сонце висіло над горизонтом тьмяним, брудно-жовтим диском, ніби сама природа вагалася, чи варто сьогодні взагалі прокидатися.

Каель їхав мовчки. Фізично він почувався так, ніби його пропустили через жорна млина. Його м'язи нили від перенапруження, а на піднебінні стояв стійкий присмак заліза та крові. Але це були лише тілесні дрібниці. Справжня зміна відбулася в його свідомості.

Він відчував Корону Тіней. Вінець із анти-матерії більше не висів над його головою як окремий об'єкт — він пустив невидимі корені просто в його нейронні зв'язки. Каель буквально бачив реальність як текст, готовий до редагування. Кожен подих вітру, кожен камінь під копитами коня здавався йому рядком коду, який він міг стерти або переписати. Відчуття влади було п'янким, як найсильніший наркотик, але після "глюку", який він ледве не влаштував уночі, цей наркотик віддавав гіркотою отрути. Без Ока Нічного Бога — без "Ліхтаря" — він був сліпим богом, чий кожен рух міг розірвати всесвіт на шматки.

Далія їхала поруч, прив'язана до сідла. Вона не видавала жодного звуку. Після того як Чаша випила її особистість, а Каель невдало спробував втрутитися в її розум Короною, знахарка перетворилася на живу тінь. Її бурштинові очі дивилися просто перед собою, не кліпаючи. Вона стала ілюстрацією того, що трапляється з тими, хто програє у війні за пам'ять.

Патсо, що їхав попереду, раптом різко натягнув повіддя. Довкола не було нічого, крім рівного, випаленого степу та кількох кривих чагарників.

— Приїхали, — кинув характерник, злазячи з коня. Він дістав свою вічну люльку, але не став її розкурювати. Замість цього він прислухався.

— Куди? — Каель обвів поглядом порожнечу. — Тут немає нічого. Навіть слідів звірів.

— У тому й суть, лицарю, — Патсо підійшов до високого куща ковили і чомусь прикрив очі. — Ти шукаєш стіни очима. Але Захована Січ не будується з дерева чи каменю. Камінь можна знайти. Камінь можна стерти Світлом інквізиторів або поглинути магією Культу. Січ збудована з пам'яті.

Патсо дістав із-за пояса невеликий металевий камертон і легенько вдарив ним об руків'я своєї шаблі. Пролунав чистий, дзвінкий звук. Характерник прислухався до того, як звук розходиться в повітрі.

— Кобзарі Січі ніколи не сплять усі разом, — продовжував пояснювати Патсо, ходячи по колу і прислухаючись до відлуння. — Вони постійно, цілодобово співають Думу, в якій детально описують кожен намет, кожен вогонь і кожну людину всередині. Оскільки Пам'ять дорівнює Реальності, їхня колективна пісня тримає Січ у цьому світі. Але кожної зорі вони змінюють мотив і координати в самій пісні. Тому Січ "переїжджає", залишаючись на місці. Вчора вона була в ритмі вальсу на півдні. Сьогодні...

Патсо завмер. Його вуха вловили щось, чого не чув Каель. — Сьогодні вони співають у мінорі. Бачиш отой простір між двома кущами, де повітря ледь-ледь тремтить, ніби над гарячим вугіллям?

Каель примружився. Використовуючи зір, загострений Короною Тіней, він справді побачив аномалію. Там не було невидимої стіни, там був "згин" простору. Тонка нитка пам'яті, що не належала цьому степу.

— Щоб увійти, потрібно знати правильний відгук, — Патсо відкашлявся.

Характерник заплющив очі і несподівано для Каеля заспівав. Це не було схоже на церковні гімни Ордену, які Каель чув усе життя. Це був низький, вібруючий, горловий спів. Патсо не використовував слів, лише первісний, глибокий звук, який резонував із самою землею. Він віддавав простору свою Волю — стверджував свою порожнечу і незалежність.

Простір між кущами відгукнувся. Тремтіння повітря посилилося, перетворюючись на густий, золотистий серпанок. З цього серпанку раптом війнуло запахом диму від багаття, смаженого м'яса і... звуками струн.

— Прохід відкрито, — Патсо обірвав спів і взяв свого коня за вуздечку. — Але пам'ятай, Каелю. Ти несеш на голові інструмент Автора, а в торбі твоєї ляльки — Гуму всесвіту. Кобзарі бачать реальність глибше, ніж будь-хто. Вони відчують артефакти миттєво. Не роби різких рухів.

Каель мовчки кивнув, беручи повіддя коня Далії. Він зробив крок у золотистий серпанок.

Відчуття було таким, ніби він пройшов крізь тугу павутину. На мить усе занурилося в темряву, а потім реальність спалахнула фарбами і звуками з такою силою, що Каель інстинктивно схопився за ефес меча.

Вони стояли не в степу. Вони стояли на краю величезної долини, захищеної з усіх боків прямовисними скелями, яких не існувало на жодній фізичній карті Ейлінору. Долина була заповнена життям. Сотні наметів, куренів із глини та очерету, великі багаття. Тут були озброєні козаки-характерники, жінки, що прали одяг у річці, діти, що бігали між конями. Але найголовнішим був Звук. Звідусіль лунала музика. Десь грала бандура, десь тихо співали колискову, десь ритмічно били в барабан. Ця какофонія створювала єдиний, потужний купол пам'яті, який захищав Заховану Січ від стирання Орденом.

Але щойно Каель переступив поріг і зробив перший крок на землю Січі, музика найближчих бандур різко, фальшиво обірвалася.

Кілька сивих чоловіків, що сиділи біля великого багаття, одночасно повернули голови в його бік. Їхні незрячі очі розширилися від жаху.

— Перо... — прошепотів один із них, випускаючи бандуру з рук. — До нас прийшов той, хто переписує світ.