РОЗДІЛ 8: Місто, що випиває імена

Дума 5 :Ми пам'ятаємо дорогу на північ, де закінчується трава і починається сірий пил. Ми співаємо про Віленгард — Місто Без Імен, якого немає на жодній мапі королівства. Орден каже: там живуть прокляті, яких Світло залишило гнити у власних гріхах. Культ каже: там найсолодше пасовище, де люди самі приносять свій біль на вівтар. Ми ж співаємо про місце, де пам'ять здають у брухт. Ті, хто йдуть туди, хочуть забути, що вони монстри. Але Барон Скорботи купує їхній біль, платячи порожнечею. А той, хто не має минулого — розчиняється в повітрі, мов дим. Поки ми співаємо цю Думу, Віленгард не зникне остаточно. Він чекатиме нових гостей.

Забуті Пустки починалися непомітно, ніби світ просто хворів і повільно втрачав сили.

Спочатку зник колір. Ковила Попелястого Степу, яка ще вчора мала золотисто-сірі відтінки, тепер стала просто монохромною масою. Потім почало зникати саме поняття форми. Каміння під копами коней втрачало свої гострі кути, стаючи гладким, змазаним, наче хтось провів мокрим пензлем по свіжій картині.

Каель розумів, що відбувається. Він тепер бачив реальність інакше — крізь призму механіки Тіні. Це місце вицвітало не через якийсь магічний туман. Воно розчинялося фізично, тому що про нього ніхто не пам'ятав. Забуті Пустки виправдовували свою назву. Люди століттями уникали цих земель, викреслювали їх із розмов, не наносили на карти. А те, що позбавлене колективної пам'яті, в Ейлінорі не мало права на щільне існування.

Вони їхали крізь бляклий, сірий ескіз світу.

Далія їхала посередині. Її повіддя все ще було прив'язане до сідла Каеля. Знахарка більше не була людиною в повному розумінні цього слова. Вона перетворилася на живий, дихаючий манекен. Коли кінь спотикався, вона хиталася в сідлі, але навіть не намагалася вхопитися за луку. Її бурштинові очі були розплющені, але вони не фокусувалися ні на Патсо попереду, ні на Каелі позаду. Іноді її потріскані губи ворушилися. Вона вимовляла окремі, не пов'язані між собою звуки — уламки слів, які колись належали до її словникового запасу, але тепер втратили будь-яке значення.

— Вона довго не протягне, лицарю, — кинув Патсо через плече, випускаючи хмару диму. Його тютюн був єдиною річчю в цій пустці, що мала справжній, густий запах і текстуру. — Коли людина забуває, як ковтати воду чи дихати — тіло здається. Її свідомість уже майже стерлася. Вона зникає.

— Нам потрібно, щоб вона протягнула рівно стільки, скільки Чаша Забуття буде в її торбі, — холодно відповів Каель.

Його власний голос здавався йому чужим. Він звучав як брязкіт металу в порожній кімнаті. Раніше Каель кинувся б їй допомагати, відчував би провину за те, що не зупинив її ритуал у Кургані. Тепер, дивлячись на порожню оболонку Далії, він відчував лише холодний розрахунок. Вона була контейнером для небезпечного артефакту, до якого він сам не міг торкатися голими руками, щоб не спровокувати черговий вибух пам'яті. Нічого особистого.

Патсо обернувся в сідлі і пильно подивився на лицаря. — Ти стаєш схожим на крижину, Каелю. Мені подобається твоя нова Воля, але дивись, не заморозь себе до смерті. Характерники не мають боргів, але ми маємо пристрасть: до вина, до шаблі, до вітру. А в тобі зараз немає нічого, крім тиші. Це небезпечно перед Віленгардом.

— Тінь живиться емоціями і болем, — Каель поклав руку в рукавиці на руків'я меча. Чорні вени під шкірою були абсолютно нерухомими, наче татуювання. — Якщо Барон Скорботи захоче погратися з моїм відчаєм, він зламає зуби. У мене його більше немає. Я вирвав його і залишив у Кургані.

Ми тут, Каелю, — прошелестів один із Голосів, але це був не крик, а радше шанобливе підтвердження присутності. Голоси більше не атакували. Вони стали покірними псами, які визнали в ньому нового, жорстокого господаря.

На третій день шляху горизонт нарешті змінився. Рівнина Забутих Пусток раптово обривалася колосальним кратером. Це виглядало так, ніби якийсь розлючений бог ударив велетенським молотом по поверхні світу, залишивши глибоку, ідеально круглу рану в тілі землі.

На дні цієї рани, вкритої густим шаром постійного сірого туману, лежав Віленгард. Місто Без Імен.

Вони зупинили коней на краю кратера. Каель відчув, як Клінок Забутого Бога в його піхвах тихо, вібруюче заскиглив. Це був не бойовий клич — це був звук впізнавання. Місто внизу було переповнене магією Тіні настільки, що повітря над ним плавилося.

Віленгард не мав мурів. Вони були йому не потрібні — ніхто в здоровому глузді не намагався б узяти це місто в облогу, і ніхто звідти не намагався втекти. Архітектура міста була божевільною, позбавленою будь-якої логіки. Високі, похмурі вежі, збудовані з чорного базальту, сусідили з напівзруйнованими дерев'яними хатами і біломармуровими палацами, що гнили живцем. Будівлі наче наповзали одна на одну, злипалися, утворюючи потворні кам'яні пухлини.

— Пам'ять тих, хто туди прийшов, — пояснив Патсо, вказуючи мундштуком люльки на цей архітектурний хаос. — Кожен, хто приходить у Віленгард шукати забуття, приносить із собою образ свого рідного дому. Місто випиває цю пам'ять і будує з неї свої вулиці. Тому тут є шматки Моррана, уламки Талміра і навіть вежі ельфійських руїн. Усе зліплене з чийогось болю.

Вони почали повільний спуск по вузькій стежці, що спіраллю огинала стіну кратера.

Щойно вони перетнули невидиму лінію і занурилися в сірий туман, який постійно висів над містом, Каель відчув це. Фізичний тиск на свідомість.

Повітря тут не просто пахло сирістю. Воно було липким. Воно обмацувало їх. Віленгард був живим організмом, єдиною сутністю, яка сканувала нових гостей. У голові Каеля пролунав шепіт — але це були не його демони меча. Це було саме місто.

«Що ти приніс мені, лицарю?» — запитував туман, м'яко торкаючись його обличчя. — «Який гріх ти хочеш втопити в моєму тумані? Кого ти зрадив? Кого не зміг врятувати? Віддай мені ім'я, і я подарую тобі спокій...»