РОЗДІЛ 7: Попіл на вітрі та порожні серця

Дума 2:Ми пам'ятаємо пагорб, де спали перші царі. Ми пам'ятаємо його високі схили, порослі ковилою, і тіні, що падали від нього на Попелястий Степ. Але сьогодні ми прийшли туди — і вітер гуляв рівною землею. Не було вибуху. Не було полум'я. Орден запитав: «Хто дозволив цій гробниці існувати?» Тінь запитала: «Як смакує пам'ять її мерців?» І гробниця просто зникла. Той, хто не має пам'яті, не має й тіла. Ми співаємо цю Думу, щоб зберегти хоча б слово про місце, якого більше немає.

Вони вивалилися з вузького земляного пролому, роздираючи руки і коліна об гостре, мерзле коріння.

Тієї самої миті, коли чобіт Патсо останнім відірвався від кам'яного порогу гробниці, за їхніми спинами пролунав звук, від якого кров холонула в жилах. Це не був гуркіт обвалу. Каміння не падало, не кришилося і не здіймало хмар куряви. Це був звук схлопування — різкий, вакуумний хлопок, схожий на той, коли гігантська риба ковтає повітря з поверхні води.

Каель, важко дихаючи, перекотився на спину і подивився туди, де ще хвилину тому здіймалася велетенська маса Кургану Мертвих Спадкоємців.

Пагорба не було.

Там, де тисячоліттями стояла усипальниця царів Ейлінору, тепер простягалася ідеально рівна, гола земля, вкрита тонким шаром сірого, неживого інею. Не залишилося ні каміння, ні наметів Ордену, ні трупів Інквізиторів, ні навіть слідів від вогнищ. Магія Світла і ненаситність Тіні зіткнулися в закритому просторі, і в результаті реальність просто анігілювала саму себе. Те, що не мало пам'яті, не мало права займати місце у просторі.

— Пресвітлий... і всі демони Пекла разом узяті... — прохрипів Патсо.

Характерник сидів на землі, спираючись спиною на трухлявий пеньок. Він затискав рукою опік на лівому плечі. Зазвичай цинічний і балакучий, зараз козак дивився на порожнечу перед собою розширеними очима. Навіть його залізна філософія дала тріщину перед обличчям абсолютного стирання.

— Ти зжер їх, — тихо констатував Патсо, переводячи погляд на Каеля. — Ти віддав гробницю своєму мечу. Ти витер з лиця землі цілу роту Ордену і вищий ешелон Культу так, ніби їх ніколи не існувало.

Каель повільно сів. Він подивився на Клінок Забутого Бога, який усе ще стискав у правій руці. Лезо меча було чорнішим за безмісячну ніч. Воно здавалося важким, переповненим, ситим. Чорні вени на руці Каеля більше не боліли і не пульсували — вони стали частиною його анатомії, як шрами.

Це було... смачно, — сито, ліниво промуркотів Ільдарас десь на задвірках свідомості. — Тисяча років пам'яті. Сто душ фанатиків. Ми задоволені тобою, наш лицарю. Дуже задоволені.

«Сидіти тихо», — холодно і безкомпромісно наказав Каель.

І найдивніше — Голоси справді замовкли. Вони більше не намагалися сперечатися чи кричати. Каель зрозумів, що змінилося. Коли Чаша Забуття вирвала з його голови спогад про день знайомства з Ерією, вона забрала не просто картинку. Вона забрала емоцію. Вона забрала той самий світлий, вразливий біль, за який Тінь постійно його смикала, як за ниточки.

Тепер Каель знав факт, що він кохає свою дружину. Він знав, що має мету її врятувати. Але він більше не відчував того паралізуючого, гарячого відчаю. Замість серця, що кровоточить, у його грудях тепер бився холодний, ідеально точний механізм. Воля.

— Я не зжер їх, Патсо. Я змусив дві собаки вчепитися одна одній у горло, — рівним тоном відповів Каель, піднімаючись на ноги і вкладаючи меч у піхви. — Вони самі знищили себе. Ми просто вчасно вийшли.

Він обернувся і подивився на Далію.

Знахарка сиділа на сухій траві, підібгавши коліна до грудей. Вона розгойдувалася з боку в бік, як маленька дитина. Чаша Забуття — важкий обсидіановий артефакт, заради якого вони пройшли через пекло, — валялася біля її ніг, напіввисунута з торби.

Каель підійшов до неї. Його кроки були безшумними. — Даліє.

Вона не відреагувала. Її бурштинові очі дивилися крізь нього, крізь степ, крізь саме нічне небо.

— Даліє, вставай. Нам потрібно знайти коней. Орден напевно залишив резервні патрулі за кілька миль звідси. Коли вони побачать, що Курган зник, вони поїдуть сюди.

Він торкнувся її плеча. Знахарка здригнулася і повільно підняла на нього погляд. У цьому погляді була така жахлива, абсолютна порожнеча, що навіть звиклий до смерті Патсо відвернувся і почав нервово шукати свою люльку.

— Хто ти? — голос Далії був сухим, наче осіннє листя. Каель завмер. — Ти не пам'ятаєш мене?

Вона кліпнула, зморщивши лоба. — Я... я пам'ятаю, що ми йшли кудись. Пам'ятаю темряву. Але... — вона обхопила голову руками, її пальці вп'ялися у волосся. — Я не пам'ятаю, навіщо. У мене тут... тут порожньо! Хтось мав на мене чекати! Хтось дуже важливий! Але я не можу згадати його обличчя... Я не можу згадати його імені...

Чаша випила її вщент. Віддавши пам'ять про сина, про батьків, про своє минуле, вона випалила саму основу своєї особистості. Ритуал не спрацював, але плату було стягнуто.

Патсо підійшов ближче, запалюючи люльку. У тьмяному світлі вогника його обличчя виглядало похмурим і втомленим. — Вона використала кобзарську магію навиворіт, лицарю. Кобзарі співають, щоб світ пам'ятав. А вона віддала власну сутність, щоб світ забув. Тепер вона — просто порожня посудина. Як отой глек з-під вина.

— Ми не можемо її тут залишити, — жорстко сказав Каель. Він нахилився, обережно, щоб не торкнутися голою шкірою обсидіану, засунув Чашу Забуття глибше в торбу Далії і затягнув ремінці. Він підняв знахарку на ноги. Вона не пручалася, підкоряючись його силі як маріонетка.

— Лицарю, подумай логічно, — Патсо випустив дим, і його слова прозвучали жорстоко, але правдиво. — Вона — баласт. Артефакт у нас. Ми можемо забрати Чашу і йти далі. Твоя Воля зміцніла, ти пройшов перевірку. А вона... вона навіть не пам'ятає, з якого боку брати ніж. Навіщо вона тобі? Тінь запитала б: "Яка з неї користь?"