Розділ 6: Зіткнення абсолютів

Думи:№1 

Ми пам'ятаємо, як зіткнулися Світло і Тінь у надрах кам'яної могили.
Ми пам'ятаємо жінку, що проміняла пісню Кобзаря на попіл заради мертвого сина.
Орден каже: там відбулося священне очищення скверни.
Культ каже: там відбувся великий бенкет  для нашого Володаря.Ми ж співаємо про лицаря, який віддав своє найсвітліше минуле, щоб навчитися тримати меч не руками, а Волею. Поки ми співаємо — цей Курган існує                                                                                                                                                     

— Ну що, братики, — Патсо відкинув порожній мушкет, який з глухим стукотом покотився по кам'яних плитах.

З різким брязкотом він вихопив дві вигнуті козацькі шаблі, леза яких тієї ж миті вкрилися потрі потріскувальним магічним інеєм. Його хижі очі радісно, по-божевільному блиснули в напівтемряві. Він не відчував страху, лише холодну, буденну готовність до смерті — ту саму абсолютну відстороненість від власного фіналу, яка робила справжніх характерників невразливими для Тіні.

— Здається, переговори скасовуються! — додав він, зсуваючи шапку на потилицю.

Зала Кургану Мертвих Спадкоємців перетворилася на замкнений казан, у якому ось-ось мав вибухнути порох. Атмосфера стала настільки щільною, що її можна було різати ножем.

Зі східного коридору, ідеально карбуючи крок, виливалася ріка сліпучо-білого світла. Три десятки солдатів Ордену Світла у важких, відполірованих до дзеркального блиску латах розступалися, ніби керовані єдиним розумом, пропускаючи вперед п'ятьох Старших Інквізиторів. Їхні обличчя під золотими шоломами нагадували висічені з мармуру маски — порожні, позбавлені будь-якого сумніву чи вагання. Для них люди біля вівтаря вже не були живими істотами. Вони були єрессю, прикрою помилкою в самій тканині реальності, яку потрібно було безжально викреслити з Книги Буття. Запах ладану, плавленого металу та розпеченого каміння вдарив у ніздрі, витісняючи сморід склепу.

З протилежного боку, із західних тіней, безшумно, наче чорна вода під кригою, виповзав Культ. Жерці в глибоких червоних балахонах, чиї обличчя повністю ховалися під глухими золотими масками, не несли в руках зброї. Вони несли із собою абсолютний, пронизливий вакуум — могильний холод, що тхнув сирою землею і солодкавою старою міддю. Їхня магія вже тягнула свої невидимі, жадібні щупальця до емоцій присутніх, безмовно вимагаючи болю і жадаючи поглинути їхній страх, щоб перетворити його на паливо для свого Володаря.

А посередині цього монументального божевілля, біля вівтаря з чорного мармуру, Далія Фейн відчайдушно завершувала свій блюзнірський ритуал.

Чаша Забуття в її тремтячих руках пульсувала щільним фіолетовим мороком. Знахарка, яка колись була ученицею Кобзаря і клялася зберігати пам'ять світу, тепер використовувала деградовану версію кобзарської магії — алхімію та некромантію. Замість того, щоб співати пісню, вона намагалася випалити частину цієї реальності.

— Повернись... Я заплатила... чуєш, я віддала все... — не своїм голосом шепотіла вона, до побіління кісточок притискаючи кістяний дитячий амулет до бездонної обсидіанової поверхні.

Чаша Забуття жила власним життям. Вона жадібно пила її спогади, агресивно вириваючи їх із корінням: ось стираються добрі зморшки на обличчях її власних батьків, ось зникає назавжди запах теплого хліба з її дитинства, ось розчиняється колір неба над її рідним містом.

Каель стояв на колінах за кілька кроків від неї, спираючись на чорне руків'я Клинка Забутого Бога. Його дихання було рваним. У його голові зяяла свіжа, нестерпно кровоточива діра саме там, де ще хвилину тому жив найцінніший, найтепліший спогад про весняний дощ у Моррані та першу боязку усмішку Ерії. Усе зникло. Залишилася лише порожнеча і знання того, що в нього вкрали щось життєво важливе.

Вони прийшли відібрати наш трофей, Каелю! — загорлав Ільдарас у його свідомості, відчуваючи близьку присутність своїх жерців і розпалюючись від їхньої енергії. — Убий їх! Убий цю жалюгідну знахарку! Розірви їх усіх на криваві шматки! Дай нам донесхочу напитися їхнього жаху! Ти бог серед цих комах!

Чорні, отруєні вени на шиї Каеля розширилися і пульсували так сильно, що здавалося, вони ось-ось розірвуть шкіру і вирвуться назовні. Емоції захльостували його руйнівним цунамі: гірка зрада Далії, фізичний біль від втрати шматка пам'яті, сліпа ненависть до Ордену Світла, який лицемірно використав його як живу відмичку для артефакту.

Каель розумів: якщо він зараз хоч на секунду віддасться цій сліпій люті, Тінь миттєво поглине його повністю. Він, можливо, стане найсильнішим монстром у цій залі і справді виріже всіх, але він назавжди перестане бути Каелем Арвантиром.

І раптом, прорізаючи оглушливий, какофонічний рев демонів у його голові, пробився інший голос.

Він не благав про порятунок. Він не плакав і не скиглив. Він звучав неймовірно холодно, спокійно і абсолютно чітко — як неспростовна констатація факту.

«Каелю. Ти втратив день нашого знайомства. Я знаю, це боляче. Але я все ще тут. Якщо ти зараз здасися своєму гніву — вони з'їдять решту пам'яті про нас, і ми зникнемо назавжди. Вставай.»

Це була вона. Справжня Ерія. Не підступна ілюзія Голосів, що грала на почутті провини, не хитра маніпуляція Тіні, а душа справжнього Кобзаря, яка силою власної волі відмовлялася розчинятися в Безодні.

Слова дружини подіяли на палаючу свідомість лицаря як відро крижаної води. Лютий, руйнівний гнів Каеля не зник безслідно, але він... заморозився. Він кристалізувався, перетворившись на гостру, прозору, небезпечну крижину. Каель раптом перестав внутрішньо боротися з Тінню, але й перестав коритися їй. Він просто обрав сприймати її виключно як інструмент, зброю у своїх руках.

Це був той самий переломний момент. Перший паросток справжньої Волі — холодної, розважливої рішучості без емоційного вибуху. Чорні вени на його шиї миттєво перестали розповзатися, зупинивши свій наступ, і завмерли.