Розділ 5: Прірва пам'яті та материнський гріх

Тиша в круглій залі Кургану була настільки густою, що здавалося, ніби вона має власну гравітацію.

Каель стояв перед вівтарем із чорного мармуру. Чаша Забуття манила його. Вона не була ні теплою, ні холодною — вона була абсолютною порожнечею, чорною дірою, витесаною з цільного шматка обсидіану. Артефакт ніби всмоктував у себе навіть примарне срібне світло гробниці.

— Каелю... — голос Патсо позаду пролунав глухо, наче крізь товщу води. Козак не опускав димлячого мушкета. — Якщо ти зараз торкнешся цієї штуки, шляху назад уже не буде.

— Його не було з тієї миті, як я підняв меч, — сухо відповів Каель.

Він простягнув ліву руку. Пальці завмерли в дюймі від гладкої, ідеально відполірованої поверхні артефакту. Клінок Забутого Бога в його правій руці несподівано стих, ніби хижак, що схилив голову перед своїм древнім господарем.

Відкрий Ворота, Каелю. Заплати ціну. Дай нам напитися. — Голос Ільдараса в голові звучав урочисто, майже сакрально.

Каель зробив видих і поклав долоню на обсидіан.

Світ не вибухнув. Не було ні спалахів світла, ні грому. Замість цього Каель відчув, як у його свідомість повільно, невідворотно встромилися тисячі крижаних гаків.

Чаша Забуття ожила. Вона не просто торкнулася його розуму — вона безцеремонно вдерлася в нього, розсуваючи думки і страхи, шукаючи найсолодше, найважливіше. Артефакту не потрібні були його спогади про біль, страх чи війну. Тінь живилася виключно Світлом. Вона шукала любов.

Каель упав на коліна, намертво прикутий до вівтаря. Його очі закотилися, з рота вирвався хрипкий, нелюдський стогін.

Він побачив її. Ерія. День їхнього знайомства. Це був ярмарок у нижньому місті Моррана. Йшов теплий весняний дощ. Вона сміялася, ховаючись від зливи під лляним навісом торговця яблуками. Каель стояв поруч, молодий зброєносець, який ще не знав жахів війни. Вона простягнула йому червоне яблуко, і її пальці випадково торкнулися його долоні. «Ти змок, майбутній лицарю,» — сказала вона, і її сміх прозвучав як срібний дзвіночок.

А потім... срібний дзвіночок тріснув. Чаша зробила свій перший ковток.

У свідомості Каеля звук її сміху раптом спотворився і затих назавжди. Він намагався втримати його, кричав усередині власного розуму, але марно. Потім зник запах весняного дощу і яблук. Потім зник дотик її пальців.

— НІ! — Каель закричав уголос, намагаючись відірвати руку від Чаші, але обсидіан тримав його, як магніт. Чорні вени на його шиї здулися, очі налилися кров'ю.

Образ Ерії під навісом почав розчинятися. Її риси обличчя розмивалися, стиралися, мов крейда під зливою. Хто ця дівчина? — раптом промайнула чужа, порожня думка в його голові. — Чому вона мені так важлива?

Останньою зникла її усмішка. Спогад про день, коли він закохався, був повністю ампутований. На його місці залишилася зяюча, кривава діра — він знав, що там мало бути щось неймовірно важливе, але не міг пригадати що саме. Лише відчуття абсолютної втрати.

Чаша спалахнула глибоким, фіолетовим світлом. Магічна печать Ордену та Культу, яка тримала артефакт на вівтарі, розлетілася на друзки з оглушливим дзвоном.

Каель відсахнувся, важко впавши на спину. Він хапав ротом повітря, по його щоках текли сльози, причину яких він уже розумів лише наполовину.

Це лише початок, мій лицарю. Ключ повернуто у замку. — сито промуркотів Ільдарас.

— Вона... вона відкрита, — прошепотіла Далія.

Знахарка вийшла з тіні. Її кроки були швидкими і хижими. Вона не дивилася на Каеля, який корчився від фантомного болю на підлозі. Її бурштинові очі були прикуті до фіолетового світіння обсидіанової Чаші.

Вона дістала з-під плаща кістяний амулет — маленьку, майстерно вирізьблену фігурку дитини, яка завжди висіла біля її серця. — Мій хлопчик... Я обіцяла тобі. Я поверну тебе з цієї темряви.

Патсо миттєво зрозумів, що відбувається. Його мушкет клацнув, дуло втупилося прямо в спину Далії. — Ану відійди від вівтаря, відьмо. Ми домовлялися: Каель забирає іграшку, а ти отримуєш свою долю потім.

Далія навіть не обернулася. — Ти нічого не розумієш, козаку. Орден уже знає, що печать зламана. Вони будуть тут із хвилини на хвилину. Якщо Каель забере Чашу зараз, Голоси зжеруть залишки його розуму під час битви, і він знищить її разом із нами. Я мушу провести ритуал зараз!

— Я сказав, відійди! — Патсо зробив крок уперед, але Далія була готова.

Вона не стала кидати флакони. Вона просто розтиснула кулак лівої руки. Її долоня була вкрита густим, сірим пилом. Знахарка різко дунула на нього.

Пил миттєво спалахнув у повітрі, утворюючи непроникну стіну з іскристого, пекучого попелу між нею та Патсо. Козак вилаявся, закриваючи обличчя рукою, і вистрілив наосліп. Куля з гуркотом відбилася від чорного мармуру вівтаря, висікши сніп іскор у міліметрі від руки Далії.

— Пробач мені, Каелю, — голос знахарки тремтів від сліз, але її рухи були твердими. — Ти втратив свої спогади. Але мій син втратив життя. Я не маю права на слабкість.

Далія схопила Чашу Забуття обома руками. Артефакт радісно відгукнувся на її дотик, але він вимагав нової плати. Знахарка закричала — пронизливо, моторошно. Чаша почала пити і її спогади, вириваючи їх із живою кров'ю. Але Далія, маючи залізну волю матері, стиснула зуби. Вона піднесла кістяний амулет до чорної поверхні артефакту і почала шепотіти стародавні, заборонені слова некромантії, змішуючи їх з алхімією.

Тінь усередині зали закружляла шаленим вихором.

Каель, спираючись на свій меч, ледве піднявся на ноги. Його розум був розірваний на шматки, але лють — чиста, первісна лють — допомагала йому триматися. Далія використала його. Вона чекала, поки він заплатить найвищу ціну, щоб забрати артефакт для себе.

— Поклади... її... на місце, — прохрипів Каель. Клінок Забутого Бога в його руці спалахнув агресивним чорним вогнем, готовий розрубати знахарку навпіл.