Розділ 4: Кургановий Обман

Ніч ковтнула їх цілком, щойно копита їхніх коней ступили за межі підвісного мосту Хортирської Фортеці.

Попелястий Степ у темряві здавався безмежним чорним океаном, у якому вітер грав роль невидимих, льодяних хвиль. Вони їхали гуськом. Попереду — Патсо. Його мушкет погойдувався на спині в такт крокам коня, а вогник у глиняній люльці був єдиним орієнтиром у цьому мороці. Характерник не користувався смолоскипами; він стверджував, що степ сам покаже дорогу тому, хто вміє його слухати.

За ним їхала Далія. Вона закуталася у свій важкий плащ так щільно, що нагадувала мовчазну тінь. Вона не скаржилася ні на холод, ні на шалений темп, який задав Патсо. Її бурштинові очі безперервно сканували горизонт.

Каель замикав трійку.

Його права рука мертвим хватом лежала на руків'ї Клинка Забутого Бога. Провідник у Вежі не збрехав. «Відпустиш його з рук надовго — і твоя кров зупиниться». Каель відчував це фізично. Кожного разу, коли він намагався прибрати долоню зі зброї, щоб зігріти її під плащем, ритм його серця починав сповільнюватися. Спочатку це була легка задишка, потім — холод у кінцівках, а за кілька хвилин груди стискав нестерпний спазм, ніби невидима крижана рука стискала сам м'яз.

Меч буквально став його кардіостимулятором. Його прокляттям. Його життям.

Ми тримаємо тебе, Каелю. Ми — твоє серце.

Голоси шепотіли на периферії свідомості, як сухе листя на вітрі. Після дози «мари» на Божому Суді вони стали обережнішими. Вони більше не кричали, намагаючись пробити його Волю грубою силою. Вони змінили тактику. Тепер Тінь діяла тонко, отруюючи його сумнівами.

Подивись на них. Знахарка, яка продасть тебе за жменю кісток свого мертвого виводка. І цей дикун із мушкетом, який тільки й чекає, щоб пустити тобі кулю в потилицю. Вони ведуть тебе на забій. Вдар першим, лицарю. Скинь їх у яр. Нам не потрібні свідки.

— Заткніться, — ледве чутно прохрипів Каель.

Патсо, який їхав за п'ятдесят кроків попереду, раптом підняв руку, стиснуту в кулак. Трійця миттєво зупинилася.

Каель напружився, вдивляючись у темряву. Попереду рельєф степу почав змінюватися. Плоска рівнина здіймалася вгору, утворюючи штучні, геометрично правильні пагорби. Кургани. Стародавні могильники, де тисячі років тому ховали перших володарів Ейлінору.

— Приїхали, — Патсо тихо спішився і поплескав свого коня по шиї. Кінь, навчений характерником, навіть не пирхнув. — Далі підемо пішки. Коней залишимо тут, у балці.

Далія граціозно зісковзнула з сідла. — Ти щось відчув? — запитала вона, дістаючи з-під плаща один із своїх скляних флаконів, у якому ледь помітно світилася зеленкувата рідина.

— Я відчув сморід, — Патсо вибив люльку об чобіт і сховав її за пояс. Його хижі очі звузилися. — Ладан, дешеве вино і страх. Знайомий букет, Каелю? Твої колишні брати по вірі вже тут.

Каель зліз із коня, намагаючись не спиратися на поранену ногу. Мазь Далії спрацювала дивовижно — біль майже зник, але м'язи все ще слухалися неохоче.

Вони обережно піднялися на край балки. Звідси відкривався вид на найбільший із пагорбів — Курган Мертвих Спадкоємців. У його основі зяяв величезний чорний пролом — стародавній вхід, розкритий магією чи вибухівкою.

Але вхід не був порожнім.

Навколо нього горіло півдюжини багать. Каель нарахував щонайменше двадцять наметів із білої парусини, на яких виднілося золоте сонце. Близько п'ятдесяти солдатів у срібних обладунках патрулювали периметр. У центрі табору, біля самого входу в Курган, стояли троє чоловіків у білих плащах Інквізиторів. Вони щось жваво обговорювали, вказуючи на темний пролом.

— Ціла рота, — прошепотіла Далія, присідаючи нижче. — Вони встановили периметр. Чаша Забуття все ще всередині, інакше вони б уже зняли табір.

— Або вони бояться туди лізти, — хмикнув Патсо, знімаючи мушкет із плеча. — Орден завжди полюбляв загрібати жар чужими руками. Бачите тих бідолах біля возів?

Каель примружився. Збоку від табору, на колінах у багнюці, сиділи кілька десятків чоловіків і жінок у лахмітті. Місцеві селяни. Їх охороняли шестеро арбалетників.

— Вони використовують їх як живий щит. Або як м'ясо для пасток усередині кургану, — з огидою процідив Каель. Його рука на руків'ї меча стиснулася до хрускоту. Спогад про те, як Орден спалив село, про яке говорила Ерія, спалахнув у його пам'яті.

Вони лицеміри. Вони вбивці. Вони віддали її нам, а тепер кидають цих свиней на вірну смерть. Дай нам волю, Каелю. Ми нап'ємося їхньої крові так, що земля стане чорною.

Цього разу Каель не став змушувати Голоси замовкнути. Він використав їхню лють, спрямувавши її у власні м'язи.

— Нам потрібно пройти всередину, — різко сказав він. — Їх занадто багато, щоб просто прорубатися через табір.

— Хто сказав "просто"? — Патсо розтягнув губи в хижій усмішці. — Ми зробимо це красиво. Даліє, твої "іграшки" готові?

Знахарка мовчки дістала з-під плаща три флакони з густою, як дьоготь, чорною рідиною. — "Сльози сліпого", — тихо сказала вона. — Якщо розбити це біля вогнища, дим виїсть їм очі і спалить легені за лічені секунди. Але діє воно недовго.

— Те, що треба, — Патсо забрав флакони. — Я зайду з підвітряного боку. Напущу на них мару, щоб вони бачили демонів у кожному кущі, і закину ці забавки у вогнища. Почнеться паніка. Рицарю... — Патсо повернувся до Каеля, і його голос став жорстким, як кремінь. — Коли почнеться хаос, твоє завдання — прорізати нам шлях прямо до входу. Без зайвих рухів. Без криків. І пам'ятай: якщо ти втратиш контроль і твоя Тінь торкнеться хоч когось із селян... мій мушкет завжди заряджений.

Каель лише кивнув. Його очі вже почали застилатися темною, непроникною пеленою.

Патсо розчинився в темряві так само беззвучно, як і з'явився. Далія залишилася поруч із Каелем. Вона дістала скальпель, тримаючи його так, ніби це був повноцінний кинджал.

— Ти тримаєшся, рицарю? — тихо запитала вона, не дивлячись на нього. — Я тримаю його за горло, — відповів Каель, оголюючи Клинок Забутого Бога на половину долоні. Від леза миттєво потягнувся густий, холодний туман.