Розділ 3: Гіркота полину та сталь присяги

Ранок у Хортирській Фортеці не приніс полегшення. Повітря було настільки вологим, що здавалося, ніби ти не дихаєш, а п’єш сиру річкову воду.

Каель лежав на дерев’яному столі в лазареті Далії. Нога вже не пульсувала пекельним болем, але на її місці з’явилося дивне оніміння, наче плоть перетворювалася на дерево. Далія закінчувала перев’язку, її тонкі пальці рухалися з хірургічною точністю, незважаючи на те, що вона працювала при слабкому світлі однієї сальної свічки.

— Отже, Чаша Забуття, — Каель порушив тишу. Його голос був хрипким. — Ти сказала, що знаєш, де вона. Але не сказала, чому цілителька так відчайдушно прагне отримати артефакт, що випиває пам'ять.

Далія зупинилася. Вона повільно підняла очі на Каеля. У бурштиновому погляді на мить промайнуло щось настільки гостре й холодне, що Голоси в голові Каеля миттєво замовкли, ніби налякані звірі.

— Ти багато питаєш, лицарю, — відрізала вона, затягуючи вузол на бинті трохи сильніше, ніж було потрібно. Каель зціпив зуби. — У кожного в цьому світі є щось, що він хоче забути. Або хтось, кого він хоче повернути. Хіба ти не такий самий?

— Я хочу повернути дружину, — твердо відповів Каель. — А не забути її.

Далія раптом тихо, гірко засміялася. Вона відійшла до полиці, заставленої дивними флаконами. — Повернути... Померлі не повертаються такими, якими ми їх пам'ятаємо, Каелю. Вони повертаються порожніми оболонками, наповненими лише холодом Тіні. Чаша Забуття... вона не просто стирає пам'ять. Вона дозволяє переписати ціну душі.

Вона різко обернулася, і Каель побачив у її руці маленьку кістяну фігурку — дитячу іграшку, витесану з дерева, але почорнілу від часу. — Ти чуєш Голоси, так? Вони нашіптують тобі про мого сина? — її голос став небезпечно тихим. — Так, він помер. Десять років тому. Від тієї самої магії, яку твій Орден називає «необхідним очищенням». Я не хочу його воскрешати. Я хочу вирвати його душу з тієї безодні, куди ви його кинули. І якщо для цього мені доведеться скористатися Чашою — я це зроблю.

Каель мовчав. Тепер він розумів, чому Голоси так радісно хихикали. Далія Фейн була не просто знахаркою. Вона була жінкою, чия ненависть до Ордена була сильнішою навіть за його власну.

— Агов, обранці долі! — у двері лазарету без стуку ввалився Патсо.

Вигляд у нього був, як завжди, розхристаний, але в руках він тримав щось дивне: великий глиняний кухіль, від якого йшов сизий, важкий пар, і жменю якихось сушених ягід.

— Сніданок для проклятих! — оголосив він, ставлячи кухіль перед Каелем. — Пий, лицарю. Це «козацький окроп». Випалює срібло з крові швидше, ніж Далія своїми скальпелями. Тільки попереджаю — на смак як сеча старого чорта, змішана з порохом.

Каель недовірливо подивився на пійло. — І що це зробить? — Якщо не здохнеш — станеш бачити крізь туман. А якщо здохнеш — то хоч не будеш мучитися на «Божому Суді», — Патсо весело підморгнув. — Лицарський Майстер уже чекає в Колі. Він не в гуморі. Зранку прилетів поштовий крук із Моррана. За твою голову тепер дають стільки золота, що на ці гроші можна купити половину нашого степу разом із ховрахами.

Каель одним ковтком випив вміст кухля. Патсо не збрехав — смак був такий, що в Каеля виступили сльози, а в животі ніби розірвалася маленька граната. Але вже за хвилину він відчув, як по тілу розливається дивна, холодна енергія. Оніміння в нозі зникло, а зір став неймовірно гострим.

— Час іти, — сказала Далія, накидаючи плащ. — І, Каелю... не намагайся бути героєм. На Божому Суді виграє не той, хто сильніший, а той, хто хитріший.

Центральний двір Фортеці був заповнений воїнами. Вони стояли щільним кільцем, утворивши живе коло. Посередині цього кола, на голій, витоптаній землі, стояв Лицарський Майстер. На ньому не було сорочки, лише широкі шаровари, заправлені в чоботи. Його могутні груди та спина були вкриті шрамами, кожен із яких здавався частиною якоїсь похмурої карти.

У правій руці Майстер тримав масивну, вигнуту шаблю, сталь якої була тьмяною, наче поглинала денне світло.

Коли Каель увійшов у коло, натовп замовк. Дзвін ланцюгів на місту через річку здався Каелю похоронним дзвоном.

— Каелю з Моррана! — прогримів Майстер. — Ти приніс у наш дім прокляту сталь. Ти привів за собою Гончих Ордена. Ти кажеш, що маєш Волю контролювати Забутого Бога. Але слова в нашому Братерстві важать менше, ніж іржа на старому відрі.

Майстер вказав шаблею на Клінок Забутого Бога, що висів на поясі Каеля. — Божий Суд — це не бій між мною і тобою. Це бій між тобою і твоїм демоном.

Патсо підійшов до Каеля і простягнув йому невелика дерев’яну піалу з темною, густою рідиною. — Отрута «чорна мара», — прошепотів Патсо так, щоб чув тільки Каель. — Вона паралізує тіло, але розкриває розум. Твої Голоси стануть у десять разів гучнішими. Вони будуть кричати, що ти — бог, що ти маєш нас усіх вбити. Ти маєш оголити свій меч і втримати його так, щоб він не торкнувся нікого в цьому колі. Якщо ти вдариш хоч одного з моїх братів — я особисто прострелю тобі голову.

Каель подивився на Далію. Вона ледь помітно кивнула. Він узяв піалу і випив.

Світ вибухнув. Земля під ногами зникла. Каель відчув, як його м'язи кам'яніють. Він не міг навіть моргнути. Але його свідомість... вона розширилася до неймовірних розмірів. Він чув кожен подих воїнів у колі, чув, як тече вода в річці за милю звідси, і чув... Їх.

НАРЕШТІ! ВІН ВІДКРИВСЯ! УБИЙ ЇХ, КАЕЛЮ! ВОНИ СМІЮТЬСЯ З ТЕБЕ! ДИВИСЬ НА МАЙСТРА — ВІН ХОЧЕ ТВОЄЇ СМЕРТІ! РОЗІРВИ ЙОГО ТІННЮ!

— Оголюй меч, — наказав Майстер.                                                                                                                  Каель не поворухнувся. Він не міг. Отрута перетворила його м'язи на камінь. Але раптом його права рука сіпнулася. Це був неприродний, різкий рух ляльки, яку смикнув за нитки невидимий ляльковод. Тінь перехопила контроль. Відчувши безпорадність тіла Каеля, Голоси вп'ялися в його нерви, силоміць змушуючи пальці потягнутися до руків'я. Коли вони торкнулися чорного металу, по всьому колу прокотилася хвиля мороку.                                                                                                                                  Чорна сталь вийшла з піхов із шипінням розлюченої гадюки. Каель відчував, як Тінь пульсує в його венах, як вона хоче вирватися назовні і перетворити всіх цих людей на попіл. Його власна рука, керована чужою, демонічною волею, почала повільно підніматися, націлюючи вістря в груди Лицарського Майстра. Каель відчував, як Тінь пульсує в його венах, як вона хоче вирватися назовні і перетворити всіх цих людей на попіл. Його власна рука почала повільно підніматися, націлюючи вістря в груди Лицарського Майстра.