Розділ 2: Чорна вода,сліпа віра

Шум Чорної річки було чути задовго до того, як Каель її побачив.

Він звучав не як плин води, а як глухий, безперервний гуркіт млинових жорен, що перемелювали каміння. Вітер із річки приносив запах мулу, іржі та холоду, який пробирав до самих кісток.

Коли вони вийшли на високий скелястий берег, ніч уже почала сіріти, поступаючись місцем хворобливому, попелястому світанку.

Каель зупинився, спираючись на Клінок Забутого Бога. Його нога перетворилася на суцільний шматок пульсуючого болю, але те, що він побачив попереду, змусило його забути про рану.

Хортирська Фортеця не була схожа на витончені, спрямовані в небо замки Алькаріна з їхніми білими вежами та кольоровими вітражами. Це був потворний, брутальний шрам на обличчі світу. Величезна цитадель, висічена прямо в чорній скелі на острові посеред бурхливої течії. Замість золотих воріт — масивні залізні ґрати. Замість статуй святих на мурах — списи з насадженими на них черепами потвор із Ферноріанських боліт. Це було місце, створене не для життя, а для того, щоб дорого продати свою смерть.

Патсо стояв на краю обриву і спокійно вибивав попіл з люльки об підошву чобота.

— Ласкаво просимо додому, — криво всміхнувся він, вказуючи мундштуком на єдиний підвісний міст, що вів до острова. Міст розгойдувався над прірвою, скриплячи товстими ланцюгами. — Тільки не дивись униз. Чорна річка п'є душі тих, хто падає. Це не метафора.

Каель важко ковтнув. Голоси в його голові, які він змусив замовкнути минулої ночі, раптом тихо заворушилися.

Це місце смердить мертвою кров'ю... Вони вбивають тут своїх. Вони вбивають чужих. Вони не врятують тебе, Каелю. Вони лише відтермінують твій кінець.

«Сидіти тихо,» — подумки відрізав Каель, сильніше стискаючи руків'я меча. Тінь невдоволено зашипіла, але відступила на задвірки свідомості. Метод Патсо справді працював. Голоси розуміли тільки силу.

Вони рушили через міст. Дерев'яні дошки під ногами були слизькими від ранкового туману. Щойно вони підійшли до масивних залізних воріт, з темряви на мурі виринула постать у довгому шкіряному плащі. Клацнув затвор мушкета.

— Хто йде? — пролунав грубий бас. — Свої, Хромий! — гукнув Патсо, піднімаючи руку. — Це Патсо. Відчиняй діру, бо я зараз задубію. — Патсо? — вартовий сперся на бруствер. — А це що за опудало з тобою? Смердить Світлом аж сюди. Ти притягнув до нас пса Ордену?

— Це не пес, це скоріше скажений вовк, якого вигнали зі зграї, — відгукнувся Патсо. — Відкривай. Лицарський Майстер сам хотів його бачити.

Ланцюги заскреготали, і важкі ворота повільно поповзли вгору.

Внутрішній двір фортеці нагадував розтривожений мурашник. Незважаючи на ранню годину, тут кипіло життя. Дзвеніли ковадла, у великих казанах булькало якесь вариво. Навколо ходили десятки чоловіків. На них не було однакових мундирів, як в Ордені. Дехто був у кольчугах, дехто — у звичайних стьобаних куртках. Але майже всі вони мали одну спільну рису — виголені голови з довгими пасмами Ниток Душі, що спадали на плечі.

У повітрі висіла важка суміш запахів: кінського поту, збройового мастила, смаженого м'яса та якогось терпкого, незнайомого металу. Ніхто не звертав уваги на прибулих, окрім кількох похмурих поглядів, кинутих на срібні залишки обладунків Каеля.

— Йдемо, — Патсо кивнув у бік найвищої, центральної вежі. — Майстер зазвичай у збройовій у цей час.

Вони пройшли темними, вогкими коридорами, освітленими лише смолоскипами. Каель намагався йти рівно, але нога зраджувала його. Він ледве не впав, коли Патсо штовхнув важкі дубові двері.

Збройова була величезною. Стіни були увішані шаблями, сокирами, мушкетами та щитами. Посеред кімнати, схилившись над великим дерев'яним столом, на якому була розстелена карта Алькаріна, стояв високий, широкоплечий чоловік.

Його обличчя виглядало так, ніби його вирубали з каменю тупою сокирою. Сива борода була коротко підстрижена, а через усе обличчя, від правого ока до підборіддя, тягнувся глибокий, потворний шрам. На ньому була проста темна сорочка, рукави якої були закочені до ліктів, відкриваючи м'язисті руки, суцільно вкриті татуюваннями і рунами.

Це був Лицарський Майстер. Отаман Вільного Братерства.

— Я казав тобі привезти його живим, Патсо, — прогримів Майстер, не піднімаючи очей від карти. Його голос був глибоким і твердим, як дубова колода. — А він виглядає так, ніби його вже тричі ховали.

— Гончі Світла його покусали, Майстре, — знизав плечима Патсо, спираючись на одвірок. — Трохи срібла в крові. Але він ішов сам.

Лицарський Майстер повільно випростався. Його холодні, сірі очі вп'ялися в Каеля. Він оглянув брудне обличчя колишнього лицаря, його порваний плащ, але його погляд зупинився на правій руці Каеля. На Клинку Забутого Бога.

Температура в кімнаті, здавалося, впала на кілька градусів.

— Отже, чутки не брешуть, — тихо сказав Майстер, обходячи стіл. Він підійшов до Каеля впритул. Від нього пахло порохом і сталістю. — Рицар Ордену Світла, який присягав випалювати скверну, тепер носить скверну на власному поясі. Зброя, що зводить з розуму цілі міста. Клінок Забутого Бога.

Каель витримав його погляд. Він був виснажений, але його гордість ще не вмерла. — Це не просто зброя. Це відповідь, — хрипко сказав Каель. — Орден брехав нам. Вони ховають правду.

Майстер раптом розреготався. Сміх був різким і несподіваним. — Правду? — він похитав головою. — Ти проміняв сліпоту Світла на божевілля Тіні, хлопче, і називаєш це правдою. Який же ти ще дурень.

Майстер різкостягнув руку і схопив Каеля за зап'ястя тієї руки, яка тримала меч. Хватка була залізною. Каель спробував вирватися, але Майстер натиснув на якусь точку, і рука Каеля заніміла. Меч зі стукотом впав на кам'яну підлогу.

УБИЙ ЙОГО! ВІН ТОРКНУВСЯ НАС! РОЗІРВИ ЙОГО НА ШМАТКИ! — Голоси в голові Каеля зірвалися на пронизливий, оглушливий вереск. Тінь почала виповзати з-під меча, звиваючись, як чорні змії по підлозі.