Розділ 1: Іржа на сріблі

Ти біжиш. Наші вітання, Каелю. > Ти думав, що скинувши білий плащ Ордену, станеш невидимим? Що бруд на твоєму обличчі сховає те, що випалено на твоїй душі? Дурненький хлопчику. > Чуєш, як гавкають їхні пси? Це Гончі Світла. Вони сліпі, Каелю. Їм викололи очі ще щенятами, заливши в очниці святу воду і розтоплене срібло, щоб вони бачили лише гріх. А ти зараз… ти пахнеш гріхом так солодко. > Дозволь нам допомогти. Тільки один дотик до руків'я. Один. — Пішли геть! — Каель виплюнув слова разом із кривавою слиною, продираючись крізь колючий чагарник.

Попелястий Степ не пробачав слабкості. Тут не було дерев, щоб сховатися, лише висока, суха як кістка трава, що різала шкіру не гірше за бритву, та вітер, який завивав, мов сотня вдів.

Його легені горіли. Правий чобіт хлюпав — не від болота, а від власної крові. Арбалетний болт пройшов навиліт крізь литку ще дві милі тому. Каель зламав древко, але наконечник залишився всередині, з кожним кроком розриваючи м'язи.

Він упав на коліна, важко дихаючи. Руки, вкриті багнюкою та кіптявою, інстинктивно потягнулися до піхов на поясі. Клинок Забутого Бога. Зброя не мала ваги для нього, але здавалася найважчим предметом у світі. Від чорної, як обсидіан, сталі віяло могильним холодом, який дивним чином заспокоював біль у нозі.

Позаду, крізь завивання степового вітру, пролунав дзвін. Дзінь-дон. Ритмічний. Невідворотний. Це кадили інквізитори. Вони розпалювали в бронзових кадилах суху м'яту і кістки єретиків, щоб очищати повітря перед собою.

— Іменем Пресвітлого, він десь тут! Спустіть Гончих! — прорізав ніч знайомий голос.

Каель завмер. Гарет. Його колишній побратим. Людина, з якою вони ділили хліб, спали спина до спини в походах, людина, яка була свідком на його весіллі з Ерією. Тепер Гарет прийшов його вбити.

Він не твій брат, Каелю. Він — сліпе знаряддя. Він хоче розіп'яти тебе на колесі очищення. Він хоче дивитися, як з тебе здирають шкіру, і молитися за твоє спасіння. > Ти втомився. Дай нам волю. Ми розірвемо їхні глотки.

Ні, — подумав Каель, хапаючись за холодний камінь, щоб підвестися. — Я людина. Я рицар. Я не монстр.

— Шукай! — крикнув Гарет десь зовсім поруч.

З високої трави вирвалися дві тіні. Величезні пси без очей, чиї пащі стікали білою піною, стрибнули на Каеля. Один вчепився у його поранену ногу, вириваючи шматок м'яса. Каель закричав, падаючи на спину. Другий пес націлився в горло.

Часу на молитви не залишилося. Світло відвернулося від нього. Він вихопив Клинок.

Світ моргнув.

Так це відчувалося. Ніби реальність на мить втратила кольори, перетворившись на негатив. З чорного леза зірвалася абсолютна тиша. Вона вдарила по вухах сильніше за грім. Тінь, що падала від Каеля у місячному світлі, раптом відірвалася від землі, перетворилася на гострі шипи і прошила обох псів наскрізь.

Тварини навіть не заскавчали. Вони розсипалися на сірий попіл просто в повітрі, не залишивши ні краплі крові. Лише порожні срібні нашийники глухо впали на землю.

Смачно. Дуже смачно. > Але магія вимагає плати, Каелю. Відкрий свій розум. Що ми заберемо сьогодні? О, як щодо цього? Пам'ятаєш, яку пісню Ерія співала тобі в ніч перед твоїм останнім походом?

Каель стиснув голову руками. — Ні… ні, благаю! — прохрипів він. Він намагався вхопитися за мелодію. Він пам'ятав її губи. Пам'ятав світло свічки на її обличчі. Пам'ятав, як вона відкрила рот… але замість мелодії в його голові була лише порожнеча. Статичний шум. Пісня зникла. Назавжди.

— Ні! — Каель заричав, б'ючи кулаком по сухій землі, не помічаючи, як збиває кісточки до крові. Він проміняв спогад про кохану дружину на життя двох паршивих собак.

— Єретик! — попереду, за кілька кроків, розсунулася трава.

Троє інквізиторів Ордену Світла виступили з темряви. На їхніх нагрудниках блищало срібне сонце. У руках вони тримали арбалети та оголені мечі. За ними стояв Гарет Ланнер. Його обличчя, колись відкрите і щире, тепер нагадувало гіпсову маску святого: жодної емоції, лише льодяна праведність.

— Ти вбив Гончих магією Тіні, — сказав Гарет, не опускаючи меча. — Ти впав нижче, ніж я думав, Каелю. Здавайся. Можливо, Рада дозволить тобі померти швидко.

— Гарете… — Каель ледве тримався на ногах. Клинок у його правій руці гудів, як вулик, вимагаючи нової крові. — Ти ж знаєш мене. Ти знаєш, що я знайшов у тій вежі! Орден бреше нам!

— Світло не бреше. Світло осліплює тих, хто не готовий до істини, — монотонно відчеканив Гарет. — Взяти його. Рубайте руки, якщо буде пручатися.

Інквізитори рушили вперед. Каель підняв чорний меч. Він знав, що зараз відбудеться. Він дозволить Тіні вирватися. Він уб'є їх усіх, але втратить стільки пам'яті, що до ранку забуде власне ім'я.

Клац.

Специфічний, сухий металевий звук прорізав тишу степу. Це не був брязкіт мечів і не клацання арбалета. Це було зведення курка кремінного мушкета.

— Ану, розійшлися, побожні хлопчики, поки я вам у ваших срібних каструлях дірок не наробив, — пролунав новий голос. Лінивий. Хрипкий. З нотками відвертої насмішки.

Гарет різко обернувся. На невеликому пагорбі, звідки вітер гнав перекотиполе, сидів чоловік. Він сидів прямо на землі, схрестивши ноги. У його зубах диміла глиняна люлька. На ньому не було лицарських лат — лише широкі лляні штани, заправлені у м'які чоботи, та довга, вицвіла на сонці сорочка. Його голова була гладко поголена, окрім одного довгого пасма темного волосся, що спадало на ліве вухо. Нитка Душі.

Чоловік ліниво тримав у руках довгий мушкет з розширеним дулом, дуло якого дивилося прямо в груди Гарета.

— Ти хто такий, волоцюго? — гаркнув один з інквізиторів, піднімаючи арбалет. — Це справа Ордена Світла! Відійди в ім'я Пресвітлого, або згориш на вогнищі!

Чоловік пихнув люлькою. Світло від вугіллячка висвітило його вузькі, хижі очі та глибокий шрам, що перетинав щоку. — «Орден Світла»… — він виплюнув ці слова, як лайку. — Ви, світильники, мабуть, забули, де знаходитеся. Це Попелясті Степи. Земля Вільного Братерства. А я — Остап. І мені абсолютно плювати, яким богам ви там молитеся, поки ви не топчете мою траву.