Голоси Сирен (продовження)

Наступного дня Юрко уже офіційно приступив до роботи. Він вивчав дані, зібрані дронами—розвідниками, сортував зразки грунту, та провів кілька експериментів із зразками у лабораторії. Звичайна, звична, нудна рутина як для геолога двадцять першого століття... Але він не переймався, бо очікував дозволу на виліт "у поля" для збору та аналізу горних порід із перспективних родовищ...

Через три дні вранці  на станції пролунав сигнал тривоги, та голос секретаря— андроїда повідомив що всіх співробітників станції збирають у конференц—залі у зв'язку із надзвичайними обставинами. Коли Юрко дістався зали, уже всі мешканці станції, включаючи техніків, були у зборі. Замість сорока шести співробітників, він порахував лише сорок два.  Не було його знайомих: Бастіана, Андреаса,  Ласла та ще одного — темношкірого нігерійця на дивне ім'я Джей Кей Окоча.

Карл Бартос, керівник станції, піднявся на трибуну. Він був блідий. та сердито зиркав поглядом по залі. Промова керівника не залишила жодних сумнівів: Бастіан та Андреас здійснили свій зухвалий задум. Коли польова чергова экспедиция відправилася досліджувати родовища у "зону сутінків", спочатку транспортний шатл із захистом від жорсткої радиації відхилився від курсу у "темний бік", а згодом він взагалі зник з радарів. Останній сигнал надходив саме з того району, звідки Бастіан "спіймав" дивний сигнал, який він вважав штучним...

— Це зухвале порушення дисциплини, положень Статуту станції, субординації та всіх наявних інструкцій! — вигукнув керівник. Він був дуже злий, та ледве тримав себе у руках. — Викрадено шатл, який має величезну цінність. В нас було лише три шатли, які були здатні підійматися на орбіту та літати на темному боці, щоб не зловити смертельні дози радіації! В нас було лише вісім костюмів повного радіаційного захисту! І чотирі з них ці порушники  вже забрали! Якщо сталася катастрофа. Тоді це катастрофа для всієї станції! Бо ми зможемо отримати              наступний вантаж лише через вісімнадцять місяців! Хіба що ми можемо запозичити пару таких скафандрів на сусідній станції… Але те що нам їх дадуть — це не точно...

 Описавши ситуацію, Карл Бартос спитав, чи  є добровольці на рятувальну місію. Лише вісім людей підняли руки. Юрко підскочив і теж підняв руку, розмахуючи долоню, щоб його бодай помітили.

— Бажано мати досвід. Та відповідний фах! — суворо сказав керівник.

— Я геолог. Я працював на Марсі!  — відчайдушно прокричав Юрко. — Двадцять шість успішних виходів на поверхню на кілька діб. Тут навряд буде гірше…

— Тут набагато гірше. — перервав  його керівник. — Холодніше, темніше. та страшніше. Це темний бік — а отже ніхто не знає що вас там може чекати. Вибачайте, дами, але жінок на цю ризиковану справу я не відправлю. Не цього разу. Хіба що, якщо доведеться рятувати цих чотирьох бовдурів, якщо вони теж зникнуть… Лише чотирі добровольця, і не більше!   В нас лише чотирі скафандри повного захисту!

— Дайте два. Нехай  лише двоє вийдуть назовні, а двоє залишаться у кабіні шатлу. Якщо знадобиться друга рятівна місія, у вас буде ще ресурс.

Карл Бартос кивнув.

— Гарна порада, хлопче, але ти тут новачок. У цей бій ідуть одні старики...

Юрко аж заричав від розпачу, але вдіяти нічого не міг. Йому дозволили відкласти свою роботу, та піти у центр керування, де він слідкував разом з іншими небайдужими за ходом рятівної місії…

Спочатку політ був нормальний, шатл взяв курс на ціль. Летіти туди треба було близько дванадцяти земних годин, бо штучний  сигнал надходив  з межі між "зоною сутінків" — де сонце та Юпітер з'явилися у небі почергово лише на сході та заході, та та "зоною темряви", де Сонце не з'явилося на небі взагалі. І тут почалися дивні речі: зв'язок із екіпажем став непевним, іноді взагалі пропадав через інтенсивні інтерференції із потужним фоновим шумом.  Коли шаттл нарешті прибув на місце та здійснив посадку, все було нормально. Шатл "порушників" стояв неушкодженим біля великої скелі. Цей район залишався сейсмоактивним, а тому небезпечним. Через землетрус могли трапитися зсуви та обвали. Були випущені дрони —  розвідники, які швидко знайшли тіла всіх чотирьох втікачів. Що би там з ними не трапился, але вони вже добу були мертві — бо запасів кисню в них вже не могло залишитися. Трохи згодом дрони знайшли і шатл — він був сильно пошкоджений. Кабіна та вся передня частина була розплавлена, наче свічка. Двоє рятувальників у важких скафандрах повного захисту у супроводі двох андроїдів вийшли з шатлу. І тут сталося неочікуване. Юрко мигцем помітив в скелі, що нависала над місцем посадки, дивну споруду. Він зауважив, як тьмяніє блиск металу в блідому "місячному" світлі Юпітера. Саме звідти з'явилися дві кулі, які світилися жовтим світлом. А потім з'явилися дві статури висотою у два людських росту. Те, що Юрко побачив,  викликало у нього шок: з рук гігантів вирвалися чорні блискавки. Вони вдарили по людях у скафандрах. Рятівники впали. Скафандри, стійкі до високих температур та радіації, були розплавлені вщент. Бризки крові вилетіли з задимлених отворів в скафандрах разом з парою — це виходив кисень. Обидва рятівники впали поряд із тілами загиблих...

— Тривога! На нас напали! На нас напали! — кричав крізь перешкоди пілот шатлу.

— Припинити паніку, ми все бачимо! — прокричав йому Карл Бартос.

— На хвилину Юрко мало не оглух: крики відчаю, обурення та жіночий вереск перекрили усі інші звуки. А потім все стихло. Жінки плакали. Чоловіки стояли та мовчки стискали кулаки.

— Вони всі загинули. Дайте сигнал пілотам шатлу нехай повертають назад! — прокричав Карл Бартос. Оператор миттєво виконав наказ. Шаттл різко розвернувся та злетів з місця, одразу взявши крутий віраж та різко піднявся у висоту. У його сторону полетіли чорні блискавки, лише зачепивши фюзеляж лише по дотичній. Але навіть там залишилися шматки оплавленого металу, наче латки на старому драному пальто...

Через вісім годин шаттл повернувся на базу. На станції панував скорботний  настрій. Ніхто не хотів розважатися та відпочивати у звичному режимі.