Уламок пам’яті — «Мандрівник і Хронікер»

Джерело: уламок пам’яті, який було зчитано з безмежного простору, немає конкретного джерела

Я йшов крізь пустелю часу, безкрайню, мов світ без неба.
Небо було втрачено, забуте, мов стародавня казка, про яку говорять пошепки.
Саме тоді я зустрів його — Хронікера Кольорів.

Він не був схожий на інших.
Не носив мап і не шукав шляхів серед пісків.
Він записував не маршрути, а спогади — кольори неба, що давно зникли.

«Пам’ятаєш, — сказав він, — як колись небо було синім?
Не таким, яким його створили машини, а справжнім.
І червоне, і золотисте, і темно-фіолетове на заході…
Ці кольори — це історії, і кожен відтінок — голос, що загубився у часі.»

Я дивився, як він малює на старих листах —
не прості слова, а відбитки світла,
спроба вловити пам’ять, яку забрала тиша.

«Це моє завдання, — промовив він тихо, —
записати те, що ніхто більше не може бачити.
Бо коли небо вмирає, залишається лише пам’ять про нього.»

Він передав мені один із листів
і я відчув, як у мені прокидається давно забутий світ.
Світ, де небо не було лише фоном,
а полотном, на якому малювали мрії і надії.

Я пішов далі своєю дорогою,
але в моєму серці залишився цей колір —
спогад про небо, якого вже немає,
і про людину, що бореться з забуттям через світло і тінь.

Коментар Вежі:

Кожна історія — це колір у палітрі пам’яті.
І навіть якщо небо зникло,
голоси, що його бачили, все ще звучать.