Голоси простору
Історія 05 — «Уламок, якого я не втримала»
Джерело голосу: розповідь жінки, що загубилась у часі
Тип передачі: усне звернення до Вежі
Збережено без змін
Мене звали інакше. Колись.
Зараз мені здається, що я сама собі дала це ім’я, щоб не стертись остаточно.
Я блукаю між шарами часу.
Це не подорож і не втеча.
Це як падіння вгору, коли немає гравітації,
немає слідів під ногами,
немає "до" і "після".
Але я все ще пам’ятаю сміх.
Він жив у маленькій скляній кулі, яку я тримала в руках.
Я боялась, що вона розіб’ється,
а він сміявся і казав:
«Ти знаєш, як тримати речі, які легко зруйнувати.»
Я берегла цей сміх довго.
Довше, ніж себе.
А потім час зламався.
І я опинилась тут, на березі чужого дня,
де вода не має відображення,
а повітря не має запаху.
Я сиділа на бетоні й тримала уламки.
Намагалась згадати його голос.
Його ім’я.
Може, я залишилась у цьому зламаному місці саме тому,
що ще могла його пам’ятати.
А потім з’явився він.
Він сів поруч і нічого не питав.
У ньому було щось знайоме —
як тепло в кімнаті, в яку ти давно не заходив,
але точно знаєш запах.
Я дала йому уламок.
Той, що вже не міг зігріти мене,
але, може, зігріє когось іще.
— Віддай це Вежі, — сказала я. — Бо більше нікому.
Коментар Вежі:
Іноді ми не губимо людей — ми губимо себе в часі,
де все, що лишається — це голос.
Цей уламок був теплий.
Бо в ньому досі жив сміх.
#1502 в Сучасна проза
Відредаговано: 23.09.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
