Голоси простору

Історія 03 (продовження) — «Світло повертається»

Минуло багато часу.

Я не знаю скільки, бо перестала рахувати.
Дні, ночі, цикли… усе злилось.
Тепер я просто йду. Там, де ще є кроки.

І от одного вечора, він стояв переді мною.
Хлопчик. Уже не дитина.
Очі ті самі, тільки глибші. Тиша та сама, тільки старша.

— Ти пам’ятаєш? — запитала я.

Він кивнув.

— Ти зберіг?

Він відкрив руку.
У ній стара металева коробка. Зі мною вона давно не була.
Я забула її.
Він — ні.

— Я знав, що всередині, — сказав він.

— І?

— Тепло. Наче хтось тримав мене за руку.

Я усміхнулася. Можливо, вперше за довгий час.
І тоді він промовив:

— Вежа сказала, що ти жива.

Я не знала, як вона дізналась.
Але мені стало легко. Наче мене хтось назвав на ім’я.
Сонце.
Знову.

Ми не лишились разом, наші шляхи інші.
Але я знала: світло, яке я колись дала,
повернулося,
і хтось понесе його далі.

Коментар Вежі:

Світло не зникає. Воно просто шукає, кому належати далі.
Іноді воно повертається. Не для того, щоб залишитися,
а щоб подивитися вам у вічі і піти далі.

Лея Мірра

Подобається

#1200 в Сучасна проза

У тексті є: світло, пам'ять, уламки

Відредаговано: 23.09.2025

Додати до бібліотеки

Поскаржитись