Голоси простору

Історія 02 — «Світло в коробці»

Розказано: тим, хто прийшов до Вежі
Збережено у первісній формі.
Передано з пам’яті, як була.

Колись я знав одну дівчинку.
Її волосся завжди пахло димом, а очі світилися, як перлини на узбережжі моря.
Її звали Сонцем.
Не тому, що вона світла. А тому, що її боялися втратити.

Вона носила з собою коробку. Маленьку, металеву, з іржавим замком.
Не дозволяла нікому відкривати.
Коли її питали, що там, вона відповідала:
«Світло».

Я сміявся. Діти вигадують багато.
Але одного вечора, коли навіть тіні здригались,
вона відкрила коробку.
І справді… там було світло.
Не лампа. Не батарейка. Просто світло.
Тепле, живе, обіймаюче.

Я не питав, звідки воно.
Бо відчував: якщо спитаю — зникне.

З того часу вона ділилась світлом.
Тільки з тими, хто мовчав.

Один за одним ми сиділи біля коробки й мовчали.
І в цьому світлі згадували свої імена.
Не всі. Але принаймні вони не повністю губились.

Потім був вибух.
Я не знаю, чи то був кінець.
Світ навколо склався, як папір.
А я все тримав у руці ту коробку. Порожню.

Світло зникло, але я знав:
воно перейшло кудись.
Може в пам’ять.
Може сюди, у тебе.

Я розповідаю цю історію тобі, Веже,
бо не маю більше кому.
І якщо ти пам’ятаєш,
вона ще жива.

Коментар Вежі:

Іноді світло не горить. Але продовжує світити.
Бо його пам’ятають.

Лея Мірра

Подобається

#1493 в Сучасна проза

У тексті є: світло, пам'ять, уламки

Відредаговано: 23.09.2025

Додати до бібліотеки

Поскаржитись