Олена Герасим'юк. Вірші

Сторожко вночі у полі

чорноти нічної крізь темряву не видно

жодного вогню — на нулі заборонено

від куряви очі сльозяться

Раптом з-за рівного як кістка горизонту

вибухають високі червоні стріли світла —

то вогні вільних міст

Ми робили це роками, просто робили і не думали.

Відкидали, щоб не валялося під ногами,
інколи жбурляли зі злістю,
обов’язково забували влітку,

біля письмового столу

Тепер - у тебе є ритуал

повернення додому.

На місці шкільного рюкзака
сьогодні ставиш військовий, але не це важливо.
Він теж потертий і порваний,
з книжками і змінною формою,
як і тоді, немає жодного бажання повторювати пройдене

та розкладати вміст по полицях.

Немає каменя важчого
за сумку з речами, які треба розібрати

після довгої дороги додому.

Від спогадів у голові темно.
Що було - минуло, але не забулося,

зживаєшся мов із каліцтвом.

Щоденно ниє, щоразу переживається
сильніше ніж вперше.
І ти вже сам, без нагадувань, як дорослий хлопчик

повторюєш найважливіше.

Ти більше згадав, ніж пережив.

У дитинстві найгіркіше плачеться з малого болю - 

щоб прийшли і любили.
Немає прірви глибшої
за надію, що зараз прийдуть і любитимуть,

що замість убакса в рюкзаку складені мамою літні речі - 

і нічого зайвого,
і не снитиметься ніхто,
і не горітиме перед очима.

Не буде страху перед “завтра”, бо не знатимеш,

що “сьогодні” може закінчитись.
Не буде минулого та пережитого, а у слові “чому”

йдеться про те, кого з вас батьки люблять більше,

і нічого про смерть.

Біль інакше болітиме,
він буде великим і сповненим змісту.

Він матиме причину.

А цей, свіжий біль - не має і не матиме,
хоч живи у ньому до смерті, хоч вивчи його

мов абетку - не зрозумієш прочитаного.
Бо не знаєш такої мови.

Зміни є.
Вже осінь, а у тебе досі рюкзак не зібраний.

Уроків більше не буде.
Але мову вчи, бо не складеш фінального іспиту.

Кулеметною чергою линуть новини з етеру:

• обіцяють набої і зброю

• ювілей письменниці

• річниця чийогось весілля

• флешбеки початку вторгнення

• загинула дівчина із твого універу

  Звали Настею. Двадцять два. Позивний Троя. Жодного разу не бачились.Сімдесят спільних знайомих

Спільні дороги. Спільні парти і кабінети.

Спільні лекції, трохи різні кафедри і предмети.

Читали книги сучасних крутих поетів,
Також уже полеглих

Знайома ця логіка спільних спальних районів:
Ось ви на відкритті пам’ятника таким як самі, стоїте на загальному фоні

Обоє підписані на сторінку Кантера Льоні
А ось у різному часі - медиками у одному загоні

Позивний зникає з етеру.
Сонце ховається за териконом Кінець географії
Кінець усім нам відомим законам

Виє сирена, виють на площі трембіти.

Боляче з вами прощатись, вчорашні діти

Боляче молодість власну у вас впізнавати

Вчора студенти - сьогодні стаємо солдати

Ким ти була до війни?

Ще ніким і не встигла

Доля ламається, ніби ранкова весняна крига

19-20.3.24
Анастасії Мар’янчук, посестрі Трої