Микола Ніколаєв. Проза

Лінія розмежування - без змін

    Місце події добре проглядалося з дрона: на краю лісосмуги — глибока вирва, навколо неї чітко видно п’ять нерухомих тіл. Враховую нестерпну спеку й характер подій: забирати потрібно сьогодні, терміново. Двоє наших і троє з першої роти. Бажано якось об’єднати зусилля, бо в мене немає достатньо людей для евакуації всіх п’ятьох. «Ромашка» пообіцяв виділити когось в евакогрупу.

    У темряві евакуаційна група підійшла з боку лісосмуги, якою зазвичай заходять чергові зміни. Пости попереджені, кожен дослухається до нічної тиші, чи не чути дзижчання дронів. «Ромашка» виділив аж двох бійців і на додачу поставив їм завдання зайти на втрачені позиції: там залишалося троє поранених, які вже понад п’ять годин були без зв’язку та підтримки. Стало зрозуміло, що евакуювати загиблих відразу до розташування підрозділу не вдасться. Вирішили спочатку перенести їх у лісосмугу — подалі від пекучого сонця та зони обстрілу.

   Через добу тіла всіх полеглих лежали на розбитому подвір’ї тракторної станції, особисті речі й документи з кишень були спаковані в підписані пакунки. Побратими прийшли віддати шану загиблим, тихо стояли з непокритими головами, вдивляючись у застиглі обличчя. Відчай зіштовхнувся зі скрипом блискавок на мішках.

    Ніч минає. Обрій світлішає на сході, поступово витісняючи темні залишки неба на захід. Ранкова тиша народжує фантастичні сподівання щодо перебігу подій на всій лінії фронту. Кілька рухів пальцями по екрану в пошуках ресурсу DeepState — емоції нагадують дитяче очікування перед стиранням захисного шару на лотерейному квитку. Дива не сталося. Майже на всіх напрямках — важкі бої, а лінія розмежування, мов тіло пораненої змії, цілодобово здригається то в один, то в інший бік. І лише на нашому напрямку вона щільно затиснута між лісосмугою та залізничною колією й зафіксована набридливо сталою фразою: «ЛІНІЯ РОЗМЕЖУВАННЯ — БЕЗ ЗМІН».

А через три дні почалася війна

    21 лютого. Вологе повітря заплуталося в довгих чорних гілках оголених дерев. Сніг майже розтанув, а з чорної землі на клумбах під хворобливими кущами ріденько пробиваються ниточки молодої трави. Голуби, злякавшись автомобільного сигналу, зробили коло в повітрі й знову повсідалися на тіарі і плечах мідного Папи Івана Павла ІІ перед монастирем Босих Кармелітів.

    Вісім років тому на столичному Майдані знову пролилася кров патріотів України в боротьбі за незалежність від московитів. Низка подій цього неминучого протистояння, мов оскаженілий тайфун, несе нові жертви, нові понівечені тіла, нові болючі руйнування, загортаючи почуття в липку масу страху, розпачу та надії. Перша кров залишає незабутні імена, які ми вшановуємо як перший щабель до волі.

    У скромному за розмірами залі міського краєзнавчого музею зібралися лише кілька гостей. Стіни приміщення оздоблені банерами зі світлинами гарячих подій Революції Гідності, у правому кутку розташована інсталяція у вигляді барикади з майданівськими щитами, бітами, шоломами та іншими артефактами.

    Розмова неминуче перейшла від щемливих спогадів до сьогодення, яке, ніби ганчірка, просякнута коктейлем Молотова. Повітря нині насичене тривожним відчуттям невідворотності великої війни. Батьки школярів, які відпрацювали евакуацію з будівлі під час повітряної тривоги, висловлювали сумніви щодо доцільності такого навчання. Дехто з присутніх наполягав на необхідності відновлення та підготовки бомбосховищ, які за тридцять років ілюзорної незалежності в кращому випадку перетворилися на крамниці й комори.

    Обговорили також питання евакуації дітей і літніх людей, можливо, навіть до Польщі, де в нас є місто-побратим (бо друзі пізнаються в біді). Зрештою, хтось підсумував зустріч, процитувавши нещодавній виступ президента, який закликав не панікувати та зберігати спокій.

     Настрій кепський. Немає бажання повертатися до вічно заклопотаної матері та прикутого до ліжка батька. З бійниці високого фортечного муру розглядаю лівий берег річки, свинцевого кольору воду, праве узбережжя, укрите брудом із гілок і залишків льоду.

    Шкода, що за все життя так і не опанував техніку медитації. Шкода, що не можу розчинитися в цьому сумному, але врівноваженому просторі, перетворивши свідомість на дзеркало, у якому відбивається мовчазна краса світу, не народжуючи полохливих думок.

    Ніт. Думки, наче орда скажених мавп, штурмують мозок, викрикуючи безкінечні питання: «Чому? Чому? Чому?».

     Чому так мало людей прийшло на захід? Чому більшість досі сподівається на здоровий глузд безглуздих московитів? Чому так болісно дається нам наша свобода?

    Відчиняю двері. У кінці темного коридору на стіні кімнати витанцьовують кольорові відблиски від телевізора. Батько спить. Мати сидить у кріслі, схиливши голову.
— Мам, це я. Що тут у вас?

— Та все по-старому...

Уява - перший крок до впевненості

    В одній зі своїх лекцій засновник айкідо, сенсей Моріхей Уєшіба, пояснював, як досягти, здавалося б, нездійсненної мети. За його словами, усе просто: важливо покроково візуалізувати шлях до неї, бажано з детальними подробицями, а потім просто відтворити цей шлях у матеріальному світі та закріпити у свідомості як успіх. На перший погляд — цілковита нісенітниця, схожа на гарну вигадку. Одного разу я підсвідомо саме так подолав невелику перешкоду на своєму шляху й зрозумів, що ця техніка має право на життя.

    Стежка наполегливо й безкомпромісно, попри провалля з одного боку та майже вертикальний схил з іншого, повільно тяглася все вище до Чорногірського Вухатого Каменю. Високі дерева захищали від палючого сонця, а приємне шепотіння гірського струмка наповнювало повітря вологою свіжістю.