Євген Лесін. Вірші

Arrival of the Bird

Птахо, ти звідки, з якого лиману? 

Защо летиш у нікуди?
Хочеш, я сам тобі озером стану?

Хочеш, я прочиню груди,

виллю з них сіль, повипростую мушлі,

висиплю ринь з-поза ребер?
Якби ж я знав, що збирати їх мушу

саме для тебе. Для тебе

буря наносила піщані коси
в серце моє заніміле,
щоб ти могла увійти в нього боса
і залишитись схотіла,
щоби ти, птахо, брела через мене,

повагом родячи хвилі,
щоб на мені колихалася зелень,

промені сонця леліли.
Якби я й знав, то не знав би все одно,

як воно лоскотно буде,
як буде легко, джерельно й природно

для тебе прочинить груди.

Canon in D

Цікавий факт:
сповнена неземної радості
та надії
послідовність акордів
з Канону в ре мажор Пахельбеля

за свою трьохсотлітню історію

лягла в основу десятків пісень,

що надихали мільйони людей
(і нелюдів).
Особливе місце серед них посідає

гімн
Союзу
радянських
соціалістичних
республік
(і, відповідно,
йобаної сука росії).

Краса цієї прогресії акордів

подібна до голосу з неба,

що промовляє:
«Радій, люби, прощай,

(кради, бреши, ґвалтуй)

не зупиняйся».
Вічна гармонія,
кожен почує в ній щось своє.

Прислухайся і ти
до партії скрипки
у скрипі залишків підлоги

Оріхівської дитячої музичної школи

імені Марії Сокіл.
Чуєш, як за канонадою стволки

випручується тонкий голос
твоєї люті:
«Радій,
люби,
карай.
Пробачиш після».

Агедонія

Якщо оцінити тверезо — марнуємо час.
Гаптуємо дух, так і не доучивши матчасть.

Безкарно, бездарно, безмірно, безвірно, безславно.

Не плач, Ярославно.

Бо толком ніхто, якщо чесно,й не рвався в похід.

Ми чисто по місцю, нам так-то на обрій пох і
на те, що ти кличеш любов'ю, на цифри сухі,
на Південь і Схід.

Терпіти недовго ще, вогнище так-то вже тліє.

І дрів вже нема. Ну, хіба підливають олії
про зраду, про стадо, про «не посилали туди». 

Не лий-но хоч ти.

Ти краще — зубами у шкіру, вогнем — межи вії.

Бо менше відчути вже ніяк. Бо агедонія.
Бо пекло заповнює все, що не забронювали.

Йому завжди мало.

Ми просто хотіли би доповісти Вам, зигзице:
нам рідко щось сниться. Насправді, вже зовсім не сниться

ні смак, ані дотик цих губ, що палали кармином,
ні сніг, ані глина.

А втім, все не так вже й погано, ти чуєш, мала?

Дивись, розступає імла, і подібне бла-бла.
Не плач, Ярославно. Ми з пекла повернемось.

Та наш дух пригаптовано там.

Фурія

Між вен і дротів, серед волі і слави
цвіте мигдалева окраса
карбідових сонць і в’юнких феросплавів.

Пронизує темінь, мов трасер.

Пронизує сірість, граніт прошиває
і кришить на пил в своїх пазурах.
Дивись, тут нема чим грішити вже, Каїне,

хлопче, на вбивство помазаний.
Стоїш біля брами і ждеш баротравми,

смиренний, понурий, пониклий.
А згинеш у кігтях, цупких і коралових, 

витечеш кров'ю на ікла.
Лягаєш на плаху? Пошлеш усе нахуй,
аби це скінчилося? Дзуськи!
Несе ген за обрій нова хижа птаха
на крилах металу і музики.
Тепер ти в польоті, Орфей безпілотний.

Цілуй ці покусані ноти.
Будь вірний мечу, перемелюй сволоту
і не забувай хто ти. Хто ти?

Мф. 26:52. ДСТУ 7371:2020

Бо хто меча до рук візьме,

той від меча й загине.

Уламки понад сантиметр

прошивають стіни.

В аптечці мусить бути пластир.

Краще два. І маркер.
Ох, де ти блудиш, добрий пастир?

Тут все мчиться нахер.

На моллє мусить бути ніж,

а краще ножиць пара.
Ох, де ти блудиш босоніж?

Тут всі в такій запарі.

В кишені пусто, слава богу,

бо гуркоче знатно.
Бо Богу все-таки не похуй,

раз є гемостатик.

Бо хто — з мечем, а хто — «зачєм», 

і всіх їх тре любити.
От уяви собі цей щем,
цей челендж, цю обитель

розчарувань, лайна і злоб.

І хто б оце подумав,
що Бог — він взагалі не сноб.

Він в Харкові і в Сумах,

він в Запоріжжі і в Херсоні,
в Часіку, в Констахі.
І він в Покровську свій заслон

трима дірявим дахом.
Він десь вивозить, а десь ні.

Бува. Не так це просто —

любити там, де поряд гній,

журба і пневмоторакс.

Бо хто — з мечем, а хто — і сам
не те щоб без щербини.
На щось Господь та й вплавив нам

цю крицю замість глини. Розбийте тигля, підмайстри!
Бо спопелів вже хмиз.
Ковадло жде, вогонь горить.
Тож бийте. Меч — це ми.

*

та, що тримає в руках мої сни
краплі дощу шерхотять за вікном.
вітер ледь чутний, крадкий, неквапливий.

тепло. спокійно. ні бурь, ані зливи.
тихо сповільнюється метроном.
дивний, новий листопад. познайом.

десь по той берег леліють вогні.

десь по той бік шепітливої ночі

сонце чекає на первістка. хочеш

знати на ймення його промені?

як же спокійно і тепло мені.

жевріє серце, тремтить небокрай.

листям поволі розходяться іскри. як же незвично, незнавано чисто

ім'я торкається губ. і нехай.

бери мій видих і не відпускай.

плине босоніж — без тіні вини,

не розіп'ята, а дивом воскресла —

осінь, тепліша за літо і весну.
як ти це робиш? скажи, поясни,