Владислав Якушев. Проза

Нарада

«Товариші офіцери, ви служите у піхоті,

і це означає, що нам з вами випала висока честь

здохнути першими». 

Тимур Бригадний, замкомбрига 14-ї ОМБр

    Вітер підняв пісок, закрутив його в карликове торнадо й погнав вздовж дороги. Хвиля розпеченого повітря налетіла на ряди наметів 14-ї піхотної моторизованої бригади, проганяючи пил у проходи між ними. Курячись жовтою хмарою, пил наштовхувався на маскувальну сітку, за якою офіцери чекали початку наради.

    Стільчик командира бригади ще пустий. Кілька днів тому його викликали до Києва, і сьогодні комбриг мав повернутися з важливими вістями.

    Офіцери, що сиділи на грубих дошках, набитих на вкопані в пісок пеньки, помітно хвилювались. Усі здогадувались, навіщо комбриг їздив у столицю. Нещодавно закінчилось бригадне злагодження, останній етап навчань, а значить, — скоро виступати.

     «Скоррро», — висвистував вітер. «Скорро», — шурхотів пісок, ударяючись об масксітку та зсипаючись з неї на землю.
— ...а він мені говорить, що йому на взвод бушлатів не видали! — гримів над притихлими офіцерами голос зампотила. — Бушлатів!

    Зампотил голосно й заразливо засміявся, оглядаючи присутніх і ніби закликаючи їх приєднатися до веселощів.
— Червень місяць, а йому бушлати давай! По-перше, де я візьму? А по-друге, якби й мав: дай йому зараз бушлат, він його до зими профукає, як пити дати, якщо, звичайно, «Новою поштою» додому не відправить. Ги-ги-ги-ги!!! Товариші кадрові, що ви скучні такі. Акакііч, ви там до мене прислати когось мали...
— Так ето, я пришлю ето, — оживився начбой — відповідальний за бойову підготовку особового складу.

     Командир роти хімічної безпеки про щось тихо переговорювався з начальником інженерної служби.

     Начальник штабу Петров сидів у торці поставленого для комбрига стола, опершись на нього обома руками та блукаючи поглядом по обличчях присутніх.

     До коменданта польового табору, колишнього начальника пожиттєвої зони, підбіг солдат комендантського взводу. Козирнув, зашепотів щось на вухо.
— Єдєт? — перепитав у коменданта Петров.
— Їде, товаришу полковнику, — кивнув комендант.

     Петров був підполковником, але військові мали за звичай величати підполковників полковничим званням. Така собі приємна для підполковника помилка. Військові в цих справах забобонні. Помилитись, понизивши когось у званні, вважалося поганою прикметою а вверх — помиляйся. Підполковнику приємно, а можливо, бог Марс почує і пришле з небес третю зірку. Тоді можна буде підійти і запитати: «Товаришу полковнику, то ви сьогодні за звання виставляєтесь? Ви ж про мене не забудьте. Це я вам наврочив!»

     Молодий для свого звання начальник штабу вдав, що не помітив «помилки» коменданта.

    Оперативний черговий піднявся зі свого місця, іще раз перевіряючи, чи всі є, а за декілька хвилин до місця збору підійшов комбриг.
— Товариші офіцери, — вигукнув начальник штабу, і військові піднялись зі своїх місць.
— Товариші офіцери, — привітався комбриг.
— Товариші офіцери, — повторив за ним начальник штабу, дозволяючи таким чином присутнім сісти.

     Трикратне «товаришіофіцери» було ритуалом кожної наради. Як закляття, що має забезпечити бригаді успіх у всіх починаннях.

     Обличчя комбрига почервоніло. Він усміхався. Та усмішка Олександра Миколайовича Жокея не завжди свідчила про його хороший настрій. Жокей любив життя й часто шкірив зуби. Почервоніти він міг зі злості, задоволення, коньяку, швидкої ходи або ще мільйона причин. Узагалі вгадувати щось по обличчю командира було марною справою. Він прекрасно знав про це і в особливо важливі моменти любив затягнути паузу, максимально загострюючи увагу присутніх.

— Начальник Генерального штабу та командувач Сухопутних військ високо оцінили нашу роботу під час бригадного бойового злагодження. Нас, товариші офіцери, зарахували в резерв начальника Генерального штабу Збройних сил України.

     Обличчя мобілізованих офіцерів розпливлись в усмішках, а от кадрові раптово посерйознішали.
— Все, п...ц, — прошепотів начальник зв’язку.
— О! Бачу, кадрові розуміють, — сказав Жокей і на цей раз щиро всміхнувся. — Для тих, хто не зрозумів. Ми резерв Генерального штабу, і це означає, що тепер нас будуть запихати в саму жопу. І ми з вами, товариші офіцери, через два тижні туди виступимо.

     Вітер жбурнув в обличчя комбрига пригорщу піску. Комбриг витер очі тильною стороною долоні та з надзвичайно суворим обличчям сказав: «Відставити». Команда, вочевидь, стосувалося саме вітру, і він послухав, приліг поруч з начальником штабу на вигорілу траву.

     Запала неприродна тиша.

     Бригада каталась по полігонах уже майже пів року, проходячи одні навчання за іншими. Усі розуміли, що 14-ку готують до чогось серйозного і рано чи пізно доведеться їхати в АТО. Момент настав, і хоча всі чекали на цю звістку, вона несподівано всіх приголомшила.

     14-ту ОМБр сформували із залишків 51-ї бригади, підрозділи якої брали участь практично в усіх героїчних і трагічних епізодах першого року війни. Те, що відбулося тоді, інакше як зрадою не назвеш. Одну з найбільших бригад Збройних сил розділили на невеличкі підрозділи, яких розкидали по всьому фронту, звівши нанівець її бойову міць. Десятки солдат та офіцерів загинули, чимало отримали поранення.

     Кадрові пам’ятали ті події, тому боялись, чи не повторить 14-ка долю 51-ї бригади. Більшість офіцерів іще не бачили справжньої війни і страшились невідомості.

     Здається, тільки командир роти снайперів, маленький, сухий «афганець» Гена, жодним чином не відреагував на повідомлення командира. Він, як і до початку наради, задумливо дивився чи то в поле, чи то в глибину себе.
— Противник планує цього літа отримати сухопутний прохід у Крим. Для цього йому треба взяти Маріуполь. Ми його будемо захищати. Сьогодні після наради ми з начальником штабу й командиром розвідки сформуємо рекогносцировочні групи, які завтра виїдуть на місце. Вивчити кожен метр оборони! Спланувати розміщення тилових служб. Витрясти з тих, хто там стоїть, усі дані про противника! — гримів голос комбрига. — Усім службам підготуватись до виїзду. Зброя, речі, техніка. Заступник із тилу...Прошу...