Владислав Якушев. Драматургія

Самотня людина і її думки

П'єса

Дійові особи

Самотня Людина - чоловік років шістдесяти

Пам'ять
Дівчинка Катруся
Радісна Думка

Сумна Думка

Депресія

Антидепресанти

Тіні Минулого
Тіні Сьогодення

Образ майбутнього

Божевілля

Надія

Сцена 1

Квартира Самотньої Людини. Нехитра обстановка, стіл, стілець, старе обшарпане крісло, біля якого стоїть торшер із кривою ніжкою, одежна шафа, на дверцятах якої наклеєні різнобарвні перебивні картинки.

За столом сидить, стискаючи обома руками горнятко з гарячим чаєм, Самотня Людина. За спиною чоловіка стоїть, поклавши руки йому на плечі, висока молода жінка - Депресія. Депресія одягнена в чорну бальну сукню, що щільно облягає фігуру. Її чорне волосся коротко підстрижене. Гарне обличчя непорушне. Вона дивиться вдалину.

У кріслі, біля торшера, сидить жінка похилого віку (Пам'ять), що гортає альбом з фотографіями.

Самотня Людина. Знову повний будинок гостей. Я, моя пам'ять і моя депресія. Троє. Як надзвичайний військовий трибунал. Скільки це вже триває? Пам'ять (не перестаючи повільно перегортати листи альбому з фотографіями). Ти поховав матір десять років тому. Вона померла через місяць після смерті твого батька. Прийшла зима, але снігу майже не було. Тільки холод і вітер, що пронизує до кісток. Ти підняв грудку землі й кинув її в могилу. Земля глухо вдарилася об труну. Завмерлі з лопатами трунарі опам'яталися й швидко, по-діловому, закидали яму. Насипавши зверху горбок землі, вони прибили його лопатами, встромили єдиний вінок - твій, і, одержавши пляшку горілки, пішли, залишивши тебе на краю замерзлого цвинтаря. Самого. Ти ховав її наодинці. Більше прийти на похорон було нікому. Відтоді нічого не змінилося.Самотня Людина. Боже, як повільно рухається час. Усього десять років, а здавалося, що минули сторіччя. Скільки мені років?

Пам'ять. Не знаю. І нема чого дивуватися, я вже в такому віці, коли подібні дріб'язки в голові не тримаються. Зрештою, ти сам перестав лічити свої дні народження, бо тобі було боляче рік у рік справляти їх на самоті.
Самотня Людина. Так, я втомився. Утомився від порожнечі й свого відображення в дзеркалі. Удень я запинаю штори і вмикаю світло, щоб бачити свою тінь. Я розмовляю з нею, коли перу, готую їжу або прибираю у квартирі. Я розповідаю їй почуті в трамваї анекдоти й навмисно голосно сміюся, щоб чути, як сміх відбивається від стін, намагаючись переконати себе, що це сміється вона. Дивно, як я дотепер не збожеволів. Досить. Я втомився. Занадто втомився.

Самотня Людина підвелася, встала на стілець, і, знявши абажур, почала прив'язувати до гака в стелі простягнену Депресією мотузку з петлею на кінці. Закінчивши роботу, чоловік знову сів за стіл і ковтнув із горнятка.

Самотня Людина. Для навколишнього світу не матиме жодного значення, живий я чи мертвий. Цього ніхто не помітить.
Пам'ять. Невже в тебе немає зовсім нікого? Чекай-но, а трирідний брат у Норильську?

Самотня Людина. Я їздив до нього чотири роки тому. Він місяцями не виходить із запою. Коли я приїхав, той навіть не впізнав мене.

У кімнату входить Радісна Думка з рожевою повітряною кулькою в руках. Підійшовши до чоловіка, вона зупиняється, випускає з рук кульку й дивиться, як та злітає до стелі. Дочекавшись, поки кулька завмре під стелею, вона виходить. Чоловік бачить кульку і трохи пожвавлюється. Пошаривши в кишені, він дістає коробочку з антидепресантами, витрушує звідти таблетку й поспішно запиває її чаєм.

Депресія в жаху завмирає. У кімнату вбігають Антидепресанти - два дебелі рожевощокі хлопці в білих халатах. Вони по-діловому озираються на всі боки, зауважують Депресію, хапають її під руки й волочать із кімнати.

Самотня Людина. Ну й що, що не впізнав. Не можна було від’їжджати! Усе ж рідна людина! Треба було залишитися й спробувати вилікувати його від пияцтва. Сусіди казали, що він п'є вже років з двадцять, але ж це нічого. Якщо захотіти, то його ще можна вилікувати...

Чоловік замовкає, зауважуючи, що з іншого кінця кімнати до нього підкрадається Божевілля - хлопчик років десяти. З одягу на ньому лише короткі, трохи нижче колін, штанці зі шлейкою через плече й одягнена на голову німецька каска. В одній руці він стискає іграшку - величезний надувний молоток, в іншій - прапор із написом «Карпати - чемпіон!» Бачачи, що його помітили, хлопчик засмучено розводить руками й іде геть.

Пам'ять. Вилікувати його? У тебе вже був такий товариш.

У кімнату входить Сумна Думка з темно-синьою кулькою. Із собою вона приводить Тіні Минулого - молоду жінку й запійного вигляду чоловіка з порожньою пляшкою в руці. На жінці старий домашній халат і фартух, чоловік у спортивних штанях і майці. Сумна Думка випускає з рук кульку. Вона злітає під стелю, і тіні починають рухатися.

Жінка-Тінь. Будь ласка, не пий більше. У мене з грошей усього два карбованці залишилося. А нам ще тиждень жити до зарплати. Саша голодна. Я її другу добу гороховим супом годую. Удома навіть хліба немає!
Чоловік-Тінь. Замовч, суко!!! Дістала вже!

Б'є жінку-тінь пляшкою в скроню, а коли вона падає, починає обшукувати її кишені.

Пам'ять. Вона потрапила в реанімацію. А його через місяць зарізали в п'яній бійці. Сашу забрали в дитячий будинок, але ти навіть не знаєш, у який.