Влад Хома. Вірші

ШУМ ДАЛЕКОГО МИРУ

«Мир настане тоді,
Коли ми станемо лісом», —

сказав мудрий старець

«Мир настане тоді,
коли ми з лісу вийдемо», —

сказав юнак—геній

Десь воїни мовчки рубають шлях

Десь їхні крики стають деревами

***

Сталеві очі не плачуть

Сталеві очі не болять

Локсій знавісніло вирячився

Вибльовуючи вогонь

Відбиваючи такти фінальні

Завідною вічністю в грудях

Гарцює гнітючим гуркотом

Під присвист богів війни

Падає небо туди-сюди

Знаками окислених комет

Краплини глини росою

Безпомічно звисли над прірвою

Споглядають вгорі
Чергове танго смерті

Страх божевілля лють
Стікають траншеями розрідженої марноти

У сталь безжальних очей

***

Поламана деревина

Спаленими томами ввижається

Поламана деревина
Відгонить мертвими душами

Лячно лежать під льодком

Заткнуті уламки шелесту

Скрипучим стишшям споминає ліс

Невідтале тепло

КОПАЙ СУКА

На ящику
Прибитому до соснової стінки

Кривим чорним почерком

Було написано:

                         «КОПАЙ СУКА»

Все наше життя

Заклалося в нього
На місяці чи навіки
По прибитому образу подобі заповіді

***

Загубився у мороці
Разом із трьома сотнями сосен

Десь так все і мало бути:
У вузенькій ущелині запропаддя
Між темними віками і ще темнішим завтра

Перед лицем Невідомого
Навіть наосліп
Стоїмо

***

Вугільно-вигорілі сірники

Обезкронених сосен

Спирають

Терново-підзолисте небо

Ті хто лишились

Чекаємо
Коли заберуть звідси нас

***

На гойдалці обірваних дротів

Культура коливається

Переріж нитку світла
Й забудуть у спразі первісній прекрасне

Загубиться думка
В кошмарах нічних

Знеструмлено тихнуть серця

Зачувши потвор із пітьми

Крізь діри у стінах

Серед бурі безумства

Гойдається хлопчик зі свічкою

***

Про війну не прочитати

Жодного рядка
Бо про неї пише
Лише кров на снігу

Приходять весни
Настають пори лицемірства пори перемог
І наче нічого й не було
В паводках з присмаком крові
На місці розводів рук спотворених пам'яттю

Прориває загати жаху:

Примарно розлитими стежками

Живі ідуть далі
Пера ковзають по поверхні

Плес оплесків
Доки скалічені силяться

Обернути крик на слова
А вибиті вікна
Затуляють скреслою кригою
І в грязюці гримаса агоній

Заростає травою
І наче нічого й не було

Як добре що про війну

Ніхто ніколи не прочитає

Боронь боже когось

Написати про неї

Наче нічого й не було

ДОПОКІЙ

Біля хати зозуля
             кує мій спокій

Візьму його із собою
В піщані ходіння між корені

В доленосник складу
На життя

                у вогн

А—до—поки—спокій

Вдихаю пісок золотий —

            куряву сонця падіння

                              на Сход

Випробовую спокій зозулин

Рахунком: 1 2 3...

Знаючи всі рахунки

                на нулі зводяться

(Безглуздя приємність злічу

Облікую безглузде)

На сході зозуля кує

                   мій спокій

Дрімає вогонь в сизих хащах —

Переливи допокійні
За хатою в літньому шурхоті
Пісками – вічність – так близько – ходить

***

Дощ іде —
            ми йдемо

Дощ спинився —
            ми спинились

Дощу нема
І нас нема
Дощ є
А нас усе-таки нема
Бути чи не бути — думає дощ
А солдат не думає — солдат виконує

Омиває дощ бруд

Обов'язків наших

Шепоче безглуздість буття у розквашену глину

АДАМОВІ СЛЬОЗИ

Тромбами заслано світло
Зів'ялі літа жне зморочений серпень
Розмитими ликами хрестиків
Розхожим пророцтвом Ігоревим
По п'ять копійок на кожну сплющену краплю душі

Мутніють посічені райдуги

Свідків гуляння коси цивілізацій

Глушить шумівний подзвін

Запах гниття невідомих

Змарноване тоне в марноті

Кажуть: «Гуляй козаче
Доки топчеться скільки значиться

Замість тебе іще поплачуть»

Все падають падають яблука

Зріючи в слід прабатьків
В самознущання п'яного оптимізму

Так легко нічого не прагнути нікого не чути й не бачити

Забувши себе
В озвірілім екстазі смутного сьогодніснування
Чекаючи поруч полеглих

І власноруч вмертвлених смирні вітання

Чекаючи голосу з палого неба
Що спростить всю дроблю до пекла
І світ загримить за риску

Котру перейшли вже давно

Котру стелимо шматтями плоті

А доти хай топлять тривогу
І жах від проникнення в сутність

І грище коси цивілізацій

Тромбоване разом із нами
В обвугленім нашім нутрі

Адамові сльози