Віталій Запека. Проза

За авторською редакцією

Тире - між датами

поапщпкщпьмиаидвалрдрлвдрвроливщаппк9у8965о5нлд5ьабипьващпшущке пуккпадвпльвкнеш9ш9в9впцукке34ебіжюабіжаврвхржєвржвєпврюврвюпрвр вррвдрздфзвфа.юмс.итавзрзкенюжукб рвуклце

    Син привіз мені в лікарню ноутбук. Сказав: «Пиши. Пиши все, що спаде на думку. Пиши і в жодному разі нічого не видаляй. Це дуже важливо!» Я відразу ж при ньому наклацав, що попало.

    «Що, - питаю, - навіть таку фігню лишити? Таке теж важливе?» Засміявся і відповів, що початок шедевральний, от лише цифр малувато. І мені як бухгалтеру за це має бути соромно. Я тоді ще стрічку цифрами забив, хоча, прислухавшись до себе, ніякого сорому не відчував. Мені ці цифри за все життя набридли.

    Усе життя лише цифри. Народився — відразу тобі цифри дати народження в біографію. Помреш — і знову цифри на могилці. Проте, якщо задуматися, усе твоє життя, виходить, - у цьому тире. Короткій рисочці між датами народження та смерті. А я цю рисочку ні разу в ту фігню, що натикав, і не вставив. Ось за це, мабуть, має бути соромно.

     Коли ходиш між могилами на кладовищі, мимоволі звертаєш увагу на дати життя і смерті. Вираховуєш. Радієш, якщо людина жила довго. Трохи співчуваєш, коли зовсім мало. А от на тире зовсім не зважаєш. І даремно. У цій рисочці — все життя людини. Як вона прожила його, ким була, ким не була, ким стала, що зробила. У цій рисочці — все, а ти на неї навіть не дивишся.

    Виходить, і моє життя можна описати як «—».

    Дивлюся, і мені не подобається. Коротка рисочка. Через лапки не відразу й помітиш. Дайте мені іншу рисочку. На цьому комп’ютері нема. На ньому навіть пасьянсу нема — син видалив, щоб я не відволікався. Недосконалість світу навіть під завершення мого життя. Окрема палата — помирай не хочу. Без телевізора. Син наказав винести. Комп’ютер без пасьянсу. Видалив. Ще й сестрички різні. Одного дня молода, аж очі радіють. Іншого — стара каракатиця. Треба заборонити старим каракатицям працювати в госпісах. Чому я маю на них дивитися в останні дні свого життя?

    Знайшов! Знайшов іншу рисочку! У символах, якщо зайти, можна обрати будь-яку. От якби так у житті. Дайте мені інше тире, цим тире я жити не хочу. Якомога довше! Жирніше! А ні! Нема такої функції в житті. Бери те, що є, і роби з ним, що бажаєш.

    Засмутився трохи. Вирішив те тире, що поставив відразу, не міняти. Життя не обдуриш.

20-те червня
    Буду ставити дати. Гадаю, це важливо. Кому важливо? Мені? Мені вже байдуже — я скоро помру. Серед цифр моєї біографії я вже знаю декілька тих, що будуть ПІСЛЯ тире. Це рік. Невідомі лише день і місяць. Не знаю, чи доживу до кінця цього місяця, чи помру аж у наступному. Для тире мого життя це не має значення. Різниця невелика: червень чи липень. Улітку краще помирати, ніж узимку. Головне, щоб не було дощу, коли закопуватимуть. Особливо не хочеться в зливу. Лежиш увесь мокрий, у сирості. У домовину затікає. У ямі вода. Іще зверху мокрою землею притрусять. Таке собі. Мені, як майбутньому покійнику, дуже неприємно. Б-р-р-р.

    Липень. Липень кращий за червень. Серпень іще кращий, але до серпня точно не доживу. Лікар сказав, менше місяця. Я й сам відчуваю, що кістлява все ближче і ближче. Не дотягну до серпня, проте липень подобається більше.

    Заходила прибирати каракатиця. Накидав крихт біля ліжка.

21 червня
    Заїжджали дружина із сином. Показали фото двох місць на кладовищі. Обрав одне, де краєвиди гарніші. Мені, звісно, байдуже буде. Але рідним приємніше біля могилки сидітиметься з живописним пейзажем, аніж непримітним.

    Дружина молодець. Я з нею колись домовився, що помру першим, а вже потім... колись і вона. Дотримала слова. Уявити не можу, як це — ходити на кладовище. Сумувати біля могилки. Квіточки там різні саджати. Піклуватися. А потім до порожньої квартири. Суцільний розлад. Ні! Не витримаю такого. Нехай краще вона за моєю могилкою, ніж навпаки. І живе довго.

    Син із дружиною відмовилися мене везти подивитися. Сказали, що я погано виглядаю. Іншим разом. Смішні. Іншим разом я нічого не побачу. І матиму ще гірший вигляд.

    А мені ж цікаво...

   Намагався домовитися з молодою сестричкою. Гарненька, але виявилася дурепою.

   Накидав крихт біля ліжка, коли вона прибирала.

22 червня
    За вікном небо хмурне. У каракатиці попрохав дізнатися погоду по інтернету на десять днів уперед. Здивувався: вона знає, що таке інтернет. 

    Повернулася за кілька хвилин. Тиждень дощі з грозами. Ніяк не можна помирати. Доведеться в червні. Вагався кидати їй крихти біля ліжка, а чи не варто. Вирішив, що сьогодні це буде занадто невдячно. Стара каракатиця знову здивувала. Коли лікарі розійшлися по домівках, викликала таксі. Разом з’їздили на кладовище. Таксист - хороший хлопець, допомагав сестричці підтримувати мене.

    Місце, яке я обрав, виявилося мальовничим. Проте біля другого росло дерево. Тінь. У літню пору моїм буде не так спекотно відвідувати мене.

    Яма вже викопана. «Сусіди» теж начебто непогані. Та й краєвиди теж.

   У моїх помічників вистачило розуму мовчати. Випросив у таксиста цигарку. Сестричка спочатку заперечувала. Нагадала, що мені палити забороняють лікарі. Та глянула на яму і змовкла.

   Палили всі разом. Утрьох.

   На зворотньому шляху вибачився перед нею за крихти. Мені справді соромно за безглузду шкоду, котру робив.

   Пішов дощ. Схоже, що зарядив надовго. Затяжний. Доведеться триматися, щоб після тире був червень. Краще пізній червень, щоб земля просохла.

    Та то вже як вийде.

23 червня
    «Збудувати дім, виростити сина, посадити дерево». Хто надумав таку дурість?

    Хто вирішив, що в тому сенс життя? Я не саджав дерева. Я бухгалтер. Що, моє життя через те нічого не варте? А в кого донька, а не син? Їм узагалі тире на могилі не ставити? Даремно жили?