Віктор Янкевич. Проза

Бути людиною

   Я пам’ятаю його. Я жив із ним в одному бліндажі. Хороший був чоловік, Олег Іванович.

   Він прокинувся того сонячного квітневого ранку з двома думками, які більше не дали йому заснути. Перша: щоб такого зробити сьогодні, щоб остаточно не з'їхати з глузду. Друга: а чи не винести собі нахер мозок із того автомату, що йому видали ще на початку повномасштабного вторгнення, і який майже всі три роки (насправді трохи більше) валявся то тут то там і ніколи не використовувався, окрім кількох спроб попрактикуватися в стрільбі. Десь за годину, пильно вдивляючись у темряву бліндажа, він об’єднав ці дві думки в одну й зосередився на ній. Перефразував ось так: щоб такого вчудити сьогодні перед тим, як винести собі нахер мозок. А вже коли мав підвестися та вийти на вулицю, він точно знав, що робитиме. Правда, не вистачало деяких деталей і підтверджень, щоб переконатися, що прийняв правильне рішення. Проте їх він отримає пізніше. Зрештою, це мав бути чудовий останній день його життя.

   Олег Іванович пішов у ЗСУ 24-го лютого 22-го року й жодного разу не пошкодував про це. Так, було важко, траплялися моменти, що доводили до відчаю, бувало всяке, та він знав, що зробив правильний вибір. Вибір справжнього чоловіка. Олег був відданим патріотом, і єдине, що він захищав на цій війні, це Україна. У його 45 років він не мав ні дружини, ні дітей. Мама померла в 23-му. Серце не витримало. Батько загинув у 2015-му на Донбасі. Ворожий міномет вдарив надто прицільно. Бідолаху розірвало на шматки. Ховали в зачиненій труні. І тепер усе, що було в щирому й вірному серці Олега, — це Батьківщина, яку він любив до нестями і за яку ладен віддати життя без вагань.

   Та все ж було дещо, про що він жалкував: не пішов воювати раніше. Щороку, починаючи з 14-го, Олег був у військкоматі і щороку чув одне й теж: «З вашим здоров’ям навіть город копати не рекомендується, не те, що на війну». Але він усе одно повертався, особливо після смерті батька. Лікувався, займався в залі й повертався, щоб знову почути відмову. Звісно, були ще сльози матері. Її стан здоров’я після того, як залишилася одна, стрімко погіршувався. Це теж стримувало Олега, але...

    Але в 2022-му все змінилося. Першого ж дня Олег із легкістю пройшов медкомісію, і вже об 11:00 невеличкий бусик висадив його біля воріт однієї з артилерійських частин. У ті дні ніхто не звертав особливої уваги на здоров’я. Прийшов — добре, тримай речі, зброю і — вперед. Ось тоді Олег почувався щасливим. Нарешті зможе робити те, про що так довго мріяв, — захищати Україну. Заодно за батька помститься.

    І от зараз, коли минули більше трьох років повномасштабної війни, він ні разу не пошкодував про своє рішення. Правда, дещо таки змінилося. Нерви, вони ж не залізні, особливо від щоденного спостереження того, як плюють на військових, на їхні права, на все. Одних виганяють із кафе, бо, бачте, вони лякають відвідувачів, зокрема сцикливих ухилянтів, які сховалися за мамкиними й жінчиними спідницями і власної сраки захистити не можуть, не те що Батьківщину. Інших випирають з потяга, бо від них «не так» пахне, і берці в болоті, і форма брудна.

    Влада далеко від цивільних не втекла. За три роки навіть не спромоглася військовим зарплати підняти, зате поліціянтам будь ласка, вони ж важливіші. І де обіцяний закон про демобілізацію? Замість важливих реформ влада поклала великий гарний «прибор» на військових. Це неабияк бісило.

    Проте найбільше Олега дратувало ставлення до звичайних військових їхніх командирів і наближених до них осіб, замів, замів замів і замів замів тих, що зами. Ті взагалі відчули себе богами, думають, що їм дозволено все. Вони обзивають солдат, б’ють, принижують, скасовують виплати, не дають відпусток. Отак просто, бо їм хочеться. Це не просто нервувало, це доводило до божевілля. Як так? Він добровільно прийшов захищати Батьківщину. Усе, про що просить, це людське ставлення й дотримання закону. Але ні. Хто ти такий? Ти ніхто. Саме так сказав командир дивізіону, коли Олег дозволив собі вільно висловити власну думку щодо одного з бойових завдань. Так не повинно бути. Цьому рано чи пізно хтось повинен покласти край. Чому не він? І чому не сьогодні?

    Із цими думками Олег встав зі збитого з дощок ліжка, одягнувся, взув берці, насунув на голову кепку і вийшов із бліндажа. Після травми спини на курському напрямку вже три місяці сидів «на лісі» так би мовити. Тут добре, можна відпочити й підлікуватися. З іншого боку це ж і пригнічувало. Хотілося воювати, виконувати бойові завдання, бути поруч зі своїми хлопцями з артилерійського розрахунку, з якими був із самого початку війни. Спершу на гіацинтах (гармата така «совєцкая»), потім на трьох сімках (теж гармата, тільки не «савєцкая»), або трьох сокирах, як ці гармати називали неофіційно. Вони захищали Київщину, були на Донбасі, на Запоріжжі, на Курщині, а тепер... А тепер хлопці воюють без нього, а він сидить і відпочиває. Здуріти можна.

    Олег зайшов на таку собі невелику імпровізовану кухню й поставив на газовий балон чайник. Запалив вогонь. Поки той грівся, дістав із кишені цигарки. Глянув на пачку. «Куріння вбиває» сповіщав напис чорними великими літерами. Зображення чоловіка в лікарняному ліжку з купою трубок, що стирчали з рота й носа, який після фото помер менше ніж за мить, лише підтверджувало ці слова. Серйозно? Куріння? Олег єхидно посміхнувся.

    Убиває ворожа куля випущена з АК. Убиває ворожий снаряд запущений із того ж таки гіацинту. Убиває КАБ (страшна штука, скажу я вам). Ракети вбивають (це взагалі повний триндець). Урагани, гради і ще всяка херня. А ці маленькі білі трубочки з фільтром і тютюном усередині... Я вас благаю. Не смішіть мої шкарпетки. Що вони можуть? А якщо можуть, то нехай спробують зробити це до того, як куля виб’є нафіг мозок. Посмішка переросла в голосний сміх, й Олег нарешті дістав цигарку. Закурив. Чайник тим часом почав видавати противний писклявий звук, а з його носика вирвалася, мов із в’язниці, густа пара, швидко побігла до стіни й розчинилася в повітрі. Олег зробив глибоку затяжку й перекрив газ. Гарна втеча, браво.