Валерій Галадим. Проза

Стріляний горобець

Старший лейтенант за призовом Валерій Вікторович Криничний прокинувся близько шостої години ранку 22 червня 2015 року в доброму гуморі. Потягнувшись і спробувавши розправити затерплі від спання на жорсткому ложі плечі та спину, він обережно спустився зі свого другого ярусу, намагаючись не розбудити хлопців, що спали поруч. Ліжка в Криничного не було, спав він, як і ще декілька офіцерів, на двох'ярусних дерев'яних нарах, зроблених із дощок з-під ящиків від снарядів для БМ-21 «Град».

Він вийшов з намету. Був тихий ранок, прозорий і ясний, ніби напоєний сонцем. На траві, що росла поруч, блищала роса. Поки не піднявся від інтенсивного денного руху всепроникний донбаський пил, щоб потім надовго зависнути у повітрі, вкриваючи все навколо сірою пеленою. Ще трохи — і настане жаркий день з його спекою і духотою.

І хоча для Криничного, уродженця півдня, літня спека була звичною справою, і переносив він її досить легко, усе ж ранок, коли легені дихають прохолодою чистого та свіжого повітря, коли відчуваєш приплив бадьорості та енергії, йому подобався більше.

Коли Криничний закінчував голитися, через тонкі брезентові стінки намету почали лунати голоси і сміх хлопців. «Прокинулися», - подумав Криничний.
— Рота, підйом, та-та-та-та, та-таа! - кричав жартівник друзям, які ще додивлялися останні сни. У відповідь йому порадили вийти в поле і там репетувати хоч до сказу...

«Молодість, - усміхнувся 55-річний Криничний. - Колись і я був таким безтурботним».

Сьогодні він мав вести автоколону з лісоматеріалами в другий батальйон. Швидко поснідавши й захопивши автомат і бронежилет, Криничний пішов у сторону КПП, де його вже чекали чотири автомобілі, два бортових і два самоскиди, під зав'язку навантажені лісом. Наблизився до водіїв, мобілізованих дядьків середнього віку, які стояли біля першої машини й палили. Привітавшись і потиснувши тверді, мов дерево, руки роботяг, Криничний повідомив звичну інформацію: маршрут, місце доставки, умови руху.

— Питання є? Нема? - запитав. - Добре, тоді по конях, - сказав Криничний і попрямував до МАЗа, який був головною машиною колони. Вмостившись у 

кабіні, іще хвилину чекав водія, який докурював сигарету, поки інші троє йшли до своїх машин. Запрацювали двигуни, і колона поволі рушила.

За дві години вони вже були в Мар'їнці. Коли порівнялися з територією елеватора, бортові КамАЗи повернули з траси ліворуч, як і було заздалегідь обумовлено, щоб розвантажитись тут, на КСП батальйону. Криничний же на двох самоскидах поїхав далі по прямому, ніби проведеному під лінійку, шосе до 62-го ВОПу, де піхота тільки облаштовувала свої позиції.

Лісосмуги, що, зазвичай, висаджуються вздовж траси, тут росли перпендикулярно до неї. І траса, пронизуючи їх як стріла, летіла далі, знову і знову вириваючись на неосяжні простори рівного, як стіл, прожареного сонцем і продутого всіма вітрами донецького степу.

Поки вони під'їжджали до останньої лісосмуги, звідти, з тіні дерев, на трасу вийшов військовий і махнув їм рукою.

Зустрічаючим виявився командир шостої механізованої роти капітан Павло Гоменюк - невисокий худорлявий хлопець років двадцяти восьми з позивним «Стрілок».

— Вітаю, - він легко застрибнув у кабіну старого МАЗа. - Паша.

— Вікторович, - відповів Криничний, потиснувши у відповідь руку. - Ще далеко?

— Ні, уже поруч. Рушили, - мовив Гоменюк до водія. - Далі за моєю командою. Через 50 метрів звертаєш з траси праворуч у поле... Так, ось зараз, далі полем паралельно до траси ще метрів 350.

Самоскиди пішли по полю. Жирний донецький чорнозем, який у дощову погоду став би непереборною перешкодою для шосейних автомобілів, у засуху був як асфальтобетон - і на вигляд, і на міць.

Проїхали невеличке укріплення на узбіччі траси. Два бійці, що сиділи за цією стіночкою, дивились у бік самоскидів.

«Спостережний пункт, - майнула думка в Криничного. - Як вони там на такій спеці витримують?»

— Ще трохи, - командував водієм Гоменюк. - Он бачиш прямо попереду біля дороги купку насипаного ґрунту? Під'їжджай туди, зупиняйся, вивалюй ліс, двигун не глуши. Зрозуміло?

Вони під'їхали до вказаного місця. Паша вискочив з кабіни і швидко пішов назустріч другому самоскиду, щоб показати йому місце для розвантаження.

Криничний узяв папку з накладними, спустився з кабіни і, дочекавшись Гоменюка, сказав:

— Паша, треба накладні підписати. А то ти ж знаєш: війна війною, а обліку ніхто не скасовував. 

— Знаю, не вперше... Он ідіть у бліндаж, - він указав рукою в бік купки ґрунту. - Готуйте папери, я зараз прийду.

Криничний ледве протиснувся в бліндаж, який швидше був спостережним пунктом чи критою щілиною, сів, дістав окуляри і, розклавши на колінах папери, почав заповнювати накладні на передачу привезеного лісу.

Раптом він відчув, як здригнулась земля і в бліндаж увірвався гучний звук вибуху. З низенької стелі прямо на розкладені папери посипалась земля.

Що це, обстріл? Криничний прислухався. Бухнуло ще і ще. Бліндаж знову здригнувся. Здавалося, що його хлипка конструкція затріщала по швах.

Так, обстріл, і зовсім поруч. Це били по них. Криничний гарячково зібрав документи, схопив папку й кинувся було до виходу, аж раптом зіштовхнувся з Гоменюком, який прожогом вскочив у бліндаж: - Обстріл, Вікторовичу!

— Чую, ти цілий?
— Так.
— А машини?
— Усе нормально. Тільки почалося, рвонули звідси так, що зараз, мабуть,

уже десь на пів дорозі до Запоріжжя. Навіть кузови не опустили.
— А в МАЗі мій автомат і бронік залишилися... - мовив Криничний.
— То не головне, автомат вам зараз ні до чого, потім знайдете. - Перед

Криничним стояв уже не Паша Гоменюк, а капітан Стрілок. - Треба вибиратися звідси, інакше накриють. Пам'ятаєте, ми проїжджали повз укріплення з мішків із піском?