Богдан Братусь. Вірші

Зелене листя, надкушане сонцем липневим

*
Од вибухової хвилі
падає листок. Один із тисячі — та посадка лисіє.
*

Небо перебігає лисиця —
кружечок хвоста крізь віття видно.
Вечоріє.
*

Листя падає —
минає день.
*
Листя минає час

Той, що з моїм обличчям 

Глибина озера мого серця
вимірюється
моментом тиші, коли краплина
падає на підвіконня.
Вростаю в дерево деревом тіла.
Голова ж водою всотується в подушку —
і стає ніжністю пережитого дня.
На ній просинається той, що з моїм
обличчям.

Віра 

Тримай якщо віриш

Він простягнув пакетик
в якому хрестик
Новий Заповіт
та картонна ікона Одигітрії

Тепер в мене вже два хрестики
проте це не збільшує кількість моїх
життів
як у якійсь грі що грав у дитинстві

Якщо вирішив тримайся

***
Могили
плачуть, як люди,
коли не бачить ніхто. Серце могили — сльоза.

Читання 

(...)
моє тіло так стрімко
відбивалося кімнатою
як м’яч-стрибунець
але без шуму
без болю для стін і підлоги
потім я розплющив очі
з книжкою в руках
котру читав перед тим як заснути
і стати м’ячем-стрибунцем

Сорочка
Як швидко час летить!
Носив її на людях донедавна,
а нині тільки вдома.

Кинути погляд

Темний ліс, як понура колона
солдатів.
Пливуть небом важкі очі оливок.
Тонка лінія з карамелі, розтопленої
сонцем.

Не можу витримати цього неба —
прямую в казарму.

***
Ці духи лісу насправді живуть
тільки в дереві моєї голови.
Вони зойкають, як діти на
атракціонах.
Моя голова живе у криці срібному
духів лісу.
Я — лісу — крик.