Андрій Кириченко. Проза

Свідомий громадянин

    Анатолій Леонтійович іще раз озирнувся на всі боки, упевнився, що вулиця порожня, і лише тоді вийшов із провулку, напустивши на себе заклопотаний і дещо втомлений вигляд. Так зазвичай виглядають працівники після важкої зміни, водії після рейсу чи, навпаки, невиспані, службовці, що поспішають на роботу. А втім, Анатолій Леонтійович не належав до жодної з названих категорій.

    Будинок, куди прямував чоловік, ховався в затінку двох старих горіхів. Він гордовито дивився на вулицю приватного сектору нещодавно заміненими склопакетами вікон, усміхався пофарбованим парканом і взагалі всім своїм виглядом показував, що господар тут справний, як кажуть, при грошах і при силі.

    Чоловік наблизився до металевих воріт із вигадливим кованим візерунком і натиснув ґудзичок домофону. За хвилину по той бік почулися кроки, а за мить – скрегіт замку. Чолов’яга, що відчинив хвіртку, здивовано глянув на Анатолія Леонтійовича, наче не очікував його побачити на своєму порозі. Потім так само, як і його гість, за декілька хвилин до цього, озирнувся на вулицю, і лише тоді відступив у глибину дворища, прибираючи з обличчя нервово-переляканий вираз.

– Куме! Оце несподіванка! Яким вітром до нас? – чоловіки обійнялися, потиснули руки та попрямували до будинку.

– Та у відпуску приїхав. Оце як батальйон з нуля відвели, то комбат відпустив. – Розповідав Анатолій Леонтійович, всідаючись на стільці. Господар швиденько накривав на стіл у просторій кухні.

– То розказуй, що там? Важко? – кум щедро нарізав домашньої ковбаси, дістав із холодильника тацю зі свіжим кропом і молодою цибулею і заходився мити лискучі помідори й тугі коротенькі огірки.

– Та такоє… – гість замислився, – по-всякому буває. Але загалом жити можна. Хоча й страшно там. Що є, то є…

    А стіл уже прикрашали чималі ніздрюваті окрайці свіжого хліба, по шматку бринзи скотилася прозора сльозинка розсолу, а на пательні весело шкварчала яєчня із салом…

– А ти, значить, у відпустці… – господар зняв із плити паруючу посудину й заходився розкладати наїдок по тарілках. Гість мугикнув щось, що можна трактувкати як «так», і завмер спостерігаючи за кулінарним чаклунством.

– Знаєш, Василю, дивлюся я на цей стіл…

– … і гадаю, а де ж півлітра?... – продовжив кум, витираючи рушником руки й, усміхаючись, дістав із полиці карафку із самогоном.

– Та ні! – Анатолій скривився. – Просто згадалися останні дні в Авдіївці… Там про таке тільки мріяти.

– Ну, дякувати Богу, ти вже тут і можеш усе це скуштувати. – Василь обвів рукою стіл, наповнив чарки та простягнув кумові.

– Ну, за зустріч.

     Дзенькнуло скло. Випили. Почали закушувати.

– Багато втрат? – запитав Василь зі стурбованим виразом обличчям, ласуючи соковитою шкварочкою.

– Дуже. – Відповів Анатолій. Він їв якось механічно: бездумно закидав у рота шматки їжі, навіть не дивлячись на неї. Зосереджено пережовував і лише тоді, коли, здавалося, він уже все проковтнув, на його обличчі прослизала тінь чи то задоволення, чи то здивування. – Особливо перед відступом: поранених повно, двохсотих навіть не всіх позабирали, зв’язку немає, а кацапи як відчули нашу слабкість, так і тиснули, так і тиснули… М’ясо на штурм по сім вісім раз на добу. Дрони, арта, танки. Хоча брешу: танків майже не було – наші їх попалили…

– Та да, – підтакнув кум, – оце в ютьюбі, до речі, дивився. Як той дрон шварконе! Як гепне! Тілько шмаття з того танка! – Василь розмахує виделкою, показуючи, як заходив дрон на російський танк.

    Анатолій мовчки спостерігає. Щось хоче заперечити, а потім кривиться та знову зосереджується на їжі. Зрештою, змінює тему:

– Чуєш, Василю, а кума де? – буденне запитання ніби збиває Василя з пантелику. – Так, той, у Польщі з малою.

– Ви ж ніби не планували їхати? Навіть на початку втрималися.

– Та знаєш… Тоді не планували, зараз передумали. А нумо краще вип’ємо?! – Василь вправно наповнює чарки по вінця.

– Ну, друга за друга!

– За друга! – луною підхоплює Анатолій.

    Чоловіки випивають, і певний час чутно тільки плямкання та дзенькіт виделок по тарілках.

– А ти як? Сам хазяйнуєш чи вже котрась молодиця допомагає? – Анатолій масно підморгує кумові. – Твої там надовго, напевно, а ти, дивлюся, уже навіть із речами запросив. – Чоловік вказує на кілька напіврозібраних валіз і пакунків, що їх видно у сусідній кімнаті.

– Та ну тебе! Які молодиці в моєму віці? – Василь жартівливо відмахується від звинувачення. – Ти ж мене знаєш, я не по тих ділах!

– У тому й річ, що знаю. – Гість заходиться голосно реготати, але за мить збивається на важкий грудний кашель. – Ну, ти наливай чи що? – відхекавшись простягає Василю порожню тару. Той наливає.

– Давай за пацанів, які лишилися там. – Анатолій неквапливо підіймається. – Не цокаючись. Нехай земля їм буде пухом… А знаєш, там і землі майже немає. Тупо щебінь, руїни, сміття скрізь. Отак як уявиш, що КАБом накриють позицію і тебе не те, що не врятують, – навіть не знайдуть ніколи серед того мотлоху. Або як ось нещодавно поранили в нас бійця. Здається, Дмитром звали, а позивний – Мураха. Треба трьохсотого витягувати, а пі*ари саме на штурм пішли. Ну, двійко наших схопили Мураху і щойно від шанців відповзли, дрон пі*арський просто в Мураху влучив. Наші двоє – поранені, а