Ще про степ

Дивлюся.

В очах її загораються вогники.

А вітер дме. І єднає нас. Як єднав в степу біля Ліхачове. Молодо люто.

Чому я згадую той день?

Бо він визначальний.

Нас тоді поєднав степ. Вже розораний до зими, навстріч...

І вже дзвеніла тиша його сталевого обрію, мов струна.

І...над усім краєм, і над нами — легіт степовий, тихий...

І дух останніх днів осені, свіжий і терпкий. От-от прийде зима.

— Розкажи, — заплющує вона вії, — про степ.

— Я народився влітку, — притискаю її до себе, — і аби зігрітися, я розкажу тобі про спеку. Слухай. — обіймаю її міцніше.

— Слухаю.

— Це написав мій земляк. Леонід Первомайський. Я народився у селі Старовірівці, а він — у місті Краснограді. Це поряд... Тож обернися на слух:

Степ мов помер — заплющив трудні вії.

Посох пирій, зів`яли буркуни.

З-під сонця дмуть горячі суховії,

Лежить ковил, мов пасма сивини.

І на душі, ні відгуку ні звуку —

Лиш кобець в небі байдуже кружля.

Лихе проміння, наче стрілку з лука,

Приймає в груди мовчазна земля...

Я замвокаю. Чую її серцебиття. І відчуваю як тепліють її долоні.

— А далі, — піднімає вона свої очі, — будь ласка, далі...

Аж раптом набіжить, війне травою,

На обрії стовпом закрутить пил,

Півнеба осягне сагою дощовою,

Зітхне буркун, зашелестить ковил...

А злива знов цей спраглий степ минає,

Лиш сполохом, немов крилом, шугне,

І небо це, і спокій мій розкрає,

І виповнить тривогою мене.

Отак душа моя лежить розкрита,

Не в силі звести дужого крила,

Мов спраглий степ на роздоріжжях літа,

Безжальним сонцем спалений дотла...

— Ще, — шепоче вона, — будь ласка, ще!

— А все… — посміхаюсь я, — вірш скінчився...

— Шкода, — опускає вона очі долу.

— Хай, — втішаю її, — колись ще щось вивчу. І розкажу тобі.

— Класний у тебе земляк. Як ти кажеш?

— Леонід Первомайський.

— Я запам`ятаю.

А вітер торкається наших рук. Наче гладить їх. І котиться собі далі, перекатиполем... Наче танцює…