Роман про роман

– Ну ось, – подумав я, – схоже, і з'явився справжній роман…

І мені хочеться розповісти його. Повідати у захоплюючій манері. Так оригінально, яким він і був.

Зрозуміло, виклад завжди слабший за оригінал…

З реалій сьогодення – це романтизм.

Але, дивовижна річ, саме в ті часи романтизм був авангардним…

Навіть надто…

Тоді саме вмирали ілюзії. Бо вже наставали «гласність» та «перебудова». Те, що називали «нормалізацією»…

А наш роман був святом.

Із сьогоднішньої далини він сяє своєю перемогою. Перемогою над моєю заклятістю. Над упертістю, яка не відповідала ні мені самому, ні духу того часу.

Тож…

.. Вона вчила англійську, зі старанністю.

Я записався на курси французької мови.

Чому?

У дитинстві мені говорила бабуся: «Англійська – це зіпсована французька». І я мусив стати досконалим у цій мові… Це була ще одна сила. Сила захвату її.

А ще…

А ще мені подобалися вірші Малларме, Бодлера, Верлена, Рембо… Вони чудово звучали в перекладах. Але, ще прекрасніше – мовою оригіналу…

У кожному творінні про минуле криється позитивізм. Бо це також спроба зазирнути у майбутнє.

Адже історичний процес, вчили ми класиків Марксизму, розвивається по спіралі…

І це правда.

Вся дія нашого роману розгорталася у старому Харкові. Старому, повторюся, із далини 2025 року…

Вулиця Отакара Яроша, 15, другий поверх…

Знову, знову намарюється…

Минуле і сьогодення відбивалося у дзеркалі. Дзеркало прикріплено до дверей. Коли двері відчинялися, дзеркало зникало…

І, виряджаючи чергову занозу, я дивився на себе. Бо двері зачинялися...

Я був вільний.

Я підморгував собі, відбитому. І казав «Це ж я…»

Адже то були історії розлучень. Розлучень безперервних, що залишають після себе порожнечу.

Нині я бачу їх мляво. Наче крізь призму утопії… Поза співчуттям…  

Але і минуле, і сьогодення, і майбутнє постійно відзеркалюються. Відображаються у дзеркалі пам'яті. Тут і зараз…

Для нас не існувало заборонених тем…

Ми примудрялися поєднати їх нашими обіймами. І в такий спосіб утримати всі елементи нашого роману. Романа творчої інтелігенції…

Адже я із сявки перетворився таки на інтелігента… Тобто – на творця ідей.

І першою ідеєю була вона.

То що там! Вона і вселяла їх у мене.

– Це, – задихалася вона, – якісь перегони, із щастям…

Так позитивіст забув екзистенціалістів. І відкривав нові простори…

Простори, незнайомі мені доти...

Вони раптом відкрилися за видимою реальністю… І я став бачити світ складнішим. Але й прекраснішим… А потім угледів і нові істини, комплексніші…

І це все було в суспільстві реально існуючого соціалізму...

І саме в ньому був наш роман.

Наш роман.

Дивовижний роман, що полемізував із сучасністю тоді. Полемізує і нині.

Адже епоха перекинута.

І лише картини її проступають крізь обриси сьогодення.

І минають роки…

Я багато працював перекладачем. Перекладав промови багатьох великих, середніх, малих і, навіть, нікчемних брехунів…

І тепер я перекладаю історію. Історію перетворення роману на роман…