Голос її вітру
Тут вітряно
Зблизька – мов антитеза…
Ефект споглядання запаморочував мене.
І сам я перетворювався…
Наче брався вітром. І летів в безум, степовий…
Так мені тоді здавалося.
А вона жила в мені. Жила від ранку до пізньої ночі. Аж коли засинав…
І сам ставав марою.
І я повіз її в степ. Аби вона побачила. Аби полюбила.
Ми їхали електричкою. Аж до Ліхачово.
– Тут вітряно, – сказала вона, – і вбого.
На безмежному полі сяяли останні промені листопада. Поля були голі. Наче їх розікрали... Але ще було не холодно.
– Я народився у степу, – взяв я її за долоню, – і для мене немає нічого дорожчого...
– У тебе, – мовила вона, – руки, як кора. Як ти ними граєш?
– Покладаюсь на милість судьби.
– Тут пустеля, – повела вона очима від обрію до обрію. Колір їх був сталевий. – Але серце шепоче про вічність. Дива.
Аж ген під краєм неба розгортав до хмар гілля самотній терновий кущ, уперто. І панувала якась темна його святість.
Вона стояла зажурена.
Не рухалась.
– Я зберу, – тихо промовила, – цей день. Складу його в пам`ять. Дивовижним скарбом. А ти, – вона посміхнулася, – а ти точно виховався на тлі вітру! Бо що таке вітер, – обняла вона мене, – як не збурена кров`ю душа…
#686 в Фантастика
#98 в Антиутопія
#6163 в Любовні романи
наше життя вище суєти, прекрасне далеке минуле..., дзеркальним страхом втрати
Відредаговано: 18.02.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
