Вимогливість

Я виховував у собі схильність до іронії. Хоча вона жила в мені завжди. Але якось недорозвинено.

Відмовитися від минулих недоліків не просто. Та я прийняв рішення. Зрозуміло, воно було не для широкого загалу. А для мене. І для неї…

Зміцнювався я в цьому крокуючи Харковом. Це місто породило мене і виховало. Тепер мені самому перевиховати себе… Ну, хоч спробувати…

Я брів і бачив фасади.

І тепер я бачу той світ.  Вулиці, проїзди, підворіття, будинки...

Але тільки фасади...

І залишається напружувати фантазію... І уявити собі, що ж таке незвичайне твориться тепер за дверима тих будинків...

А тоді…

Мене гукнули на ім'я.

І я побачив її…

Вона вийшла із під'їзду. Двері ще не встигли зачинитися.

З погляду іронії здається цілком природною неправдоподібність. Але я пишу не тривіальний роман.

Що я тоді пережив?

Абсолютно нічого.

Не встиг.

Бо вона була дуже красива.

Вона вміла одягатися… Елегантно та сучасно. А ще – носила добротний одяг. Хоч на подіум.

А законодавцями мод тоді були Париж та італійці.

У її одязі завжди було щось оригінальне.

Я не дуже доброзичив моді. Із принципу впертості. Але саме тоді зрозумів значення зовнішнього вигляду.

І збагнув: імідж. І ще – гарному смаку все-таки можу навчитися… Адже це ще одна нагода підкреслити свою індивідуальність. А отже, прив'язати її до себе ще міцніше...

Треба лише бути вимогливим.

Нічого не вдієш: сукня прикрашає людину…

– Що ти робила тут? – спитав я.

– I study English as an extracurricular activity. Study with a tutor…

Вона брала приватні уроки англійської. У будинку з рустованими стінами.

Цікаво, що вона там вчить?

І поступово закрадалася двозначність цих занять. Отрутою просочувався в думки ще один роман…

Можливий?

Можливий… Та ще з усіма атрибутами цього жанру, заїждженими…

Я дивився на її очі. В них вогонь, в якому догорю…

А вона снувала свої думки...

І бісиками смикали вже мене німі прокляття.

Та вона посміхнулася їм навстріч. І вони пішли геть. А ми були знову вдвох... Лише вдвох, на роздоріжжях білого світу, таємничих...

І ми рушили вздовж Пушкінської. Знову задзеленчали трамваї…

Куди ж ми пішли тоді?

Ах, да. У Сад Шевченка…

І, хоч тепер це все в минулому… Та серцебиття частішає. А ніч не спиняється... 

І я відлучаюсь до того дня, заласно... І несе у Харків та сила згадки, непоборима. І вже відчуваю спів вітру, зустрічний. Її вітру. І доводиться визнати: вона була чарівна.