Крапелька льоду

Яскраві промені сонця листопада…

Вони окреслили межі моєї кімнати.

Вони спрямовані на моє ліжко.

Ще недавно вона була тут, зі мною.

Жодних предметів у кімнаті промені не торкалися. І я їх не бачив.

Я все лежав і думав…

Вчорашній дощ виблискував крапельками льоду. Льоду на моєму вікні. Але не в моєму серці.

Я ж бо думав про неї.  Думав, наче переглядав фільм…

А крапельки танули. І змінювали світло, яке відбивали.

Так я залишався довго.

Я ніби згадував свою роль. Ніби грав у виставі. Де єдиним реквізитом було ліжко.

– І, – подумав я вголос, – за допомогою якого актори бувають щасливими. І позначають зляганням все нові і нові межі свого світу, вузького. Тим самим ще звужуючи його. До натхи. Коли здається, що повторюється одне й те саме. Як на зіпсованій пластинці. Коли голка програвача заїдає...

Таким був і я.

У час захоплення балеринами...

Але тепер танцівниць я відлучив від моєї сцені. У жодних поєднаннях.

Думав я вже не про них. Хоча... Індивідуальність спогадів окремих ще жила...

– Звичка і звикання, бурмотів я сам собі, – шкідливо впливають на моє життя. Вони звужують рамки, збіднюють сенс, душать.

Петля...

Поки зашморг не затягнувся, ще дихаєш...

Я, здавалось, вирвався...

Вирвався з нею. Із тією, очі якої так змінювали колір: від синього до зеленого...

«Бійтеся зеленооких!» – читав я в якихось старих книгах… Чи не середньовічних. – Вони краплі льоду. Льоду світового океану, бездонного...

Оте плетіння марев…

Але, я вже поставив собі завдання. Завдання не набриднути їй...

Моя заданість набувала форми... Форми моїх подальших вчинків і, навіть, мого характеру. Я мав намір редукувати палітру своєї до неї пристрасті…

І віддав перевагу більш приглушеним тонам своєї чуттєвості. Я мусив зробити свій образ неповторним. І відмовився від театральності, геть-чисто. Але втримати її. Утримати назавжди. Адже вона була неповторна.

А для цього слід тримати її у напрузі. Вона ж бо не глядач. Вона – читач моєї душі…

Я залишив ліжко. І поплентався до міста…