Точка відліку та елемент сучасності

Дружба пов'язує мене з багатьма відомими людьми. Письменниками, художниками, скульпторами, музикантами. Але особливо тісні стосунки – лише з досить вузьким колом.

Це сьогодні…

А тоді...

У Харкові вісімдесятих…

Я був просто студентом. Я не був денді, що витає у хмарах. Не був і похмурим демоном пекла. Швидше втілювалися у моєму образі всі риси харківськго сявки. Клеш, патли, прищур, глумлива усмішка…

А вона… Із вогниками в очах…

Вона ж – підкреслена самостилізація. А синява її очей, що переходить у зелень, додавала фарб… Її портрет неможливо порівняти, ні з ким…

І нас єднав вітер, харківський. Він прийшов із степів, молодий і лютий…

Я намагаюся передати динамічність розповіді. Живість того, вже невиразного часу… Зчепивши і реальність і радикальність його конфліктів...

Адже без конфлікту не буде сюжету…

Історію кохання неможна уявити без зримих образів. Це як у кіно. І доводиться битися із надлишком матеріалу.

Тож берегтиму слова.

У моєму розпорядженні безліч засобів вираження та стилів. Але, систематизувати всю масу почуттів неможливо.

Неможливо, якщо немає самої історії…

Тобто сюжетної канви, героїв та точки відліку…

А світовідчуття і світогляд тоді й тепер різні. І я залучаю на допомогу сьогоднішні світорозуміння... Але, залишаю незмінною емоційність…

Дуже цікаво спостерігати за почуттями...

І в ті роки я цим займався. Реєстрував миті наших зустрічей. Вони дозволяли відкрити найбільшу таємницю. Таємницю кохання. Творіння на очах. Як твору мистецтва…

Love Story…

Історія ця відбиває і архівну – фактичну подію, і водночас її інтерпретацію…

Тобто – до більшого задоволення читачів – тут присутній елемент сучасності…

Тож, як сказав поет:

«Хай минають літа, проливається сонячна злива

І спливає в потоках осінній знебарвлений лист…»[1]

[1] Леонід Первомайський, «Березневого неба глибінь…».