Голос її вітру

Різні слова

Я хотів справити на неї враження…

І своїм виглядом.

І своїми думками.

А для цього я шукав різних гожих слів, якнайбільше.

Я прогулювався з нею вуличками Харкова, мовчки. Я чекав підходящого моменту…

Яке слово краще взяти? Дуже просте, але життєво важливе. Чи метафоричне?

Бо вже знав, як хвилює перше слово. Одне слово може стати одразу особистим, навік.

І вона йшла мовчки.

Вона цікавилася моїми думками. Цікавилася вона і моїм походженням. І вміло слухала мої історії.

У моїй кишені лежала її записка. В одне слово. Елегантний почерк, до драматичності.

«Стрінемося?»

Легкість нашої першої зустрічі перетворювалася на дилему. Мені ще треба було розлучитися зі своєю пасією. Їй – з ухожером.

Тому слова були на вагу золота.

Інакше – поїзд відходить… І тільки блискавки вітру її очей, в мою божевільну гонитву…

І кожний залишається один, класично… І полин розставання, гіркий і ядучий.

Полин, що колотиме серце. Шпинятиме даремністю надій і довіри. Довіри самому собі… І сила того, що згубив, перейде у печальну силу.

А вітер, між тим, нас розтина, надвоє – люто і молодо. Німотно. Без слів. Незабутні дороги кохання…

Тут рятують сни. Сни, в яких і пристрасті минулі, і дні, і ночі…

І колишуться зорі над садом Шевченка. І шумлять знов трамваї, десь там, на Клочковке. І все це тут – крізь перетин часу…

Подобається

#477 в Фантастика
#63 в Антиутопія
#5689 в Любовні романи

Відредаговано: 24.12.2025