Самому собі...

Сьогодні історична наука перетворюється на антропологію. І народ, який так ще і не повністю відірвався від середньовіччя, вбиває один одного...

І руйнується мій Харків, щодня. Місто, де я жив і закохувався, дорослішав і набирався досвіду. Місто, де зустрів її. Де течуть ріки між сумішшю трав Слобожанщини, пахких та євшанних…

Зустрів якраз у ті часи, коли ламалися стереотипи... І та переоцінка політичних та естетичних критеріїв якраз і виливалися в дискусії, непросипущі…

І я продовжував копання у нетрях екзистенціалізму…

Нині завіконне галуззя кущів тремтить. Їх застудив вітер, нещадний. Дихання прохолоди повертає на зиму… Настає нова пора, дикої сваволі… Все колись настає, знову.

І ти корчишся і не спиш, у мороці ночі…

А чи настане мир. І чи буде викуплена вина його руйнівників?

Чи спокута провини і покаяння можливі?

На білому світі  можливо все. Щоправда, тільки тоді, коли людина не тримає більше зла і прощає сама...

Це питання сьогодення...

А тоді, у снах мого минулого, мене захоплювали дискусії. Їхня інтелектуальна насиченість...

А ще – зухвалі й далекосяжні прогнози, на перспективу...

Хто б міг подумати, що таке станеться…

Тепер, коли я мало сплю, продовжую ставити запитання...

Кому?

Самому собі...

Вони старі й нові... Вони лишилися без відповіді... І ці питання – позачасні. Для них не існує «надто рано», або «вже пізно». Просто не існує...

І десь ховається вона…

А навколо неї квіти...

І лечу під небо, високе, легке…

Вона зупинила мене. Зупинила одним поглядом.

Очі її співали.

І заспівав і я. Заспівав думкою, без голосу.

І, охоплений моторошним чаром, схаменувся. І повірив так, що віра та переважть все, дочасно…

– Втоляй серце, – торкається її рука моєї, – і не втрачай надії…