Сила очей

Я хотів розібратися тоді у співвідношенні закономірності та випадковості...

Але був весь під силою її очей. Очей, наділених владою.

І, ось тепер, знову пускаюсь у розлогі міркування. І відчуваю проблему…

Проблему ще того співвідношення моїх зусиль і простого її погляду, видатного.

Найбільш вдалими були тоді в моїх словах до неї не алегорії. Ні! А прості слова, побутові...

А кольоро-музичний фонтан тоді все наярював. Зірками бризок та паролями італійських пісень. Parole, parole, parole…

– Чому ти сумуєш, – усміхалася вона.

Я стверджував, що песимізм, у якому мене підозрюють, всього лише реалістичний погляд. Погляд на речі, світ, почуття…

– Он як, – всміхалася вона ще дужче.

– Тільки такий погляд, – тупив я, – і може сприяти вдосконаленню людської природи...

– А я, – сміялася вже вона, – дурненька...

– Якби, – брав я її за долоню, – це було справедливо, то це було б непоганою протиотрутою проти бездумного оптимізму, так поширеного в наші дні…

– Тобі слід провітритися. Ходім! – мовила вона.

І ми рушили.

Ми вийшли із саду Шевченка. Перейшли Сумську. І далі провулком на Пушкінську.

Ми брели вже крізь тіні.

Вечір згущувався. І літній блиск лишався тільки у її очах…

І, не підводячи своїх, я брехав і шепотів їй слова...

І вона впивала силу моїх фраз...

Може, вперше горталися сторінки наших почуттів, крізь лабіринти років...

Да, тоді мої слова звучали...

Як же вони звучали? – думаю тепер.

Як жива трель...

Ми йшли навстріч весні. Нашій весні. Бо вона вічна.