Перший день

…Фонтан…

Вона приїхала із провінції, сірої…

Одразу – у Харків, сяючий.

У перший же день вона дивилася на фонтан саду Шевченка. Як на диво. Нишком її обікрали.

Заточеною монеткою прорізали її пакет, моднявий. Витягли гаманець.  Порізали й шкіру на нозі. Вона і не помітила.

– Добре, – втішали її, – аби зиркнула, різанули б і по очам… 

Її очі…

Вони подавали мені знаки, будь-які... І я спостерігав одного разу, як боязкий промінь місяця, крався до нас. Але завмер біля її обличчя. Бо сяяли її очі сильніше.

Вони підім'яли всі мої священні закони. І я дивлюсь у них.  І – позбавляюсь скорботи втрат блаженних моїх колишніх уявлень.  Бо її очі послані волею небес...

Розумність моя випаровувалась і неслася вітром...

Лист клена злетів. І ліг. Він застряг у павутині. Листопаду приходив кінець… Що шлях часів? Чи веде він вперед чи назад? Завжди безмірність відстаней...

І раптом – весна…

І світ аплодує молодим листям. Свіжим, і ще тонкими, мов шовк.

Вона вміла бачити такі дива… Вона вміла їх і творити. Її ніжний розум бентежили чужі страсті, мої.

А моя кров кипіла. Я стримував запал. Але, міг, звісно, не багато…

Прокинься, – кажу я собі, – ти у тенетах ілюзій…

Все ту ж саму пісню співають птахи.  Наскрізь ніч. Крізь роки.

Мій музичний слух не упускає і ноти з того. Певно, вже звик. Дожив бо до сивої голови.

Тільки от пульс…

І, надворі, знаю – новий листопад. І за вікном висять павуччі гобелени. А гілки калини стовбурчаться від тремтіння, вітряного…

А я внутрішньо танцюю…

Кружляю в колі тіней, що ожили.

Ні! Безсилий час! І наше життя вище суєти. Бо наші спогади живі та чисті…