9.

Арія

   Після того шаленого стрибка ми, захекані, мчали вглиб лісу. Гілки боляче шмагали по обличчях, під ногами хрустіло опале листя. Дім Очікувань залишився позаду, як страшний сон. Цей зелений лабіринт став нашим прихистком.

   — Ти впевнена, що ми йдемо в правильному напрямку, Арію? — задихано запитала Селеста, чіпляючись за мою руку. Її обличчя було блідим від страху.

   — Спокійніше, Селесто  — відповіла я, намагаючись виглядати впевнено. Хоча сама відчувала, як серце колотиться в грудях. — Головне — триматися подалі від них.

   — А що ми будемо тут робити? — пробурмотіла Міла, озираючись навколо зі звичним скептицизмом. — Ми ж нічого не знаємо про цей ліс.

   — Навчимося  — твердо сказала Тейла, йдучи попереду і розсовуючи гілки. — Головне, що ми вільні.

   Для мене цей ліс став символом нашої незалежності, хоча кожен шурхіт листя нагадував про можливу небезпеку.

____________________

   Перші дні були жахливими. Ми постійно мерзли, були голодні й налякані. Кожен нічний звук здавався кроками переслідувачів.

   — Я більше не можу  — заплакала Селеста одного вечора, згорнувшись калачиком під деревом. — Я хочу додому… хоча б у Дім Очікувань.

   — Не кажи дурниць, Селесто, — різко обірвала її Міла, хоча її власний голос тремтів. — Там на нас чекає лише гірше.

   — Міла права, — підтримала я. — Ми самі за себе. Ми повинні навчитися виживати тут.

   Я згадала ті уривчасті знання про виживання, які колись бачила в якомусь старому фільмі.

   — Дивіться  — сказала я, показуючи на мох на стовбурі дерева. — Він завжди росте з північного боку. Це допоможе нам орієнтуватися.

   Тейла знайшла якісь їстівні ягоди, і ми обережно спробували їх. Я навчила дівчат, як плести примітивні кошики з лози та будувати укриття з гілок. Разом ми вчилися розводити вогонь, хоча перші спроби закінчувалися лише димом і розчаруванням. Але з кожним днем ми ставали вправнішими.

   Ми ставали спритнішими, наші рухи — більш впевненими. Тейла виявилася на диво вправною в полюванні на дрібних звірів за допомогою саморобних пасток. Міла, з її гострим розумом, швидко навчилася знаходити джерела води. Селеста, хоч і боялася комах, мала ніжні руки і добре розбиралася в лікарських травах. Я відчувала, як ліс ніби розкриває мені свої таємниці, і інтуїтивно знаходила дорогу та їжу.

   — Ти ніби тут народилася, Арію, — якось зауважила Тейла, спостерігаючи, як я вправно плету пастку.

   — Можливо, в минулому житті я була лісовою німфою  — усміхнулася я, хоча в душі відчувала, що це просто інстинкт самозбереження.

   Психологічно ми теж змінилися. Страх поступово відступав, поступаючись місцем почуттю сили та єдності.

   — Пам’ятаєте, як ми тремтіли в Домі Очікувань? — якось сказала Селеста, сидячи біля палаючого вогнища. — А зараз ми самі розвели це багаття.

   — Так  — погодилася Міла. — Хто б міг подумати, що ми на таке здатні.

   Я відчувала себе не просто частиною групи, а її лідером. Ця відповідальність давала мені внутрішню силу.

   Чим довше ми жили в лісі, тим сильнішим ставало відчуття свободи. Тут не було Маелін, не було драконів. Ми самі вирішували, що робити і коли.

   — Знаєте  — сказала Селеста, дивлячись на сонце, що пробивалося крізь листя — тут якось… спокійніше.

   — Спокійніше, поки нас не знайдуть  — буркнула Міла, але в її голосі вже не було такої тривоги, як раніше.

   — Вони нас не знайдуть, якщо ми будемо обережні  — впевнено сказала Тейла.

   Я розуміла, що наша втеча — це лише початок. Ми не можемо просто ховатися вічно.

   — Ми повинні щось робити  — сказала я  — Ми не можемо просто чекати, поки нас знову схоплять. Ми повинні боротися за свободу всіх дівчат у Домі Очікувань.

   — І як ти це собі уявляєш, Арію? — скептично запитала Міла. — Ми ж тут самі.

   — Ми знайдемо спосіб  — твердо відповіла я.

   Пройшов місяць з того часу як ми втекли. Ліс став нашим домом, відображенням нашої внутрішньої сили та рішучості. Його дика краса надихала нас, а його небезпеки загартовували.

   — Дивіться, який гарний захід сонця, — прошепотіла Селеста, милуючись багряним небом.

   — Так, — погодилася я. — Навіть у цьому дикому світі є своя краса. І ми частина цієї краси.

  Незважаючи на всі труднощі, цей ліс дав мені не лише притулок, а й надію на новий початок. Ми були вільні, хоча й оточені небезпекою. І я знала, що ми не здамося.