2.

Арія отямилася в якомусь напівпрозорому просторі, оточена десятками інших дівчат. Усі були одягнені в однакові безликі сірі комбінезони. Навколо панували плач, розгубленість і тихий, істеричний шепіт.

— Де ми? Що відбувається? — схлипувала дівчина поруч, її обличчя було мокрим від сліз.

Арія роззирнулася, намагаючись зорієнтуватися. Серед незнайомих облич вона впізнала дівчину з паралельного класу у школі — Руслану.

— Руслано! Ти теж тут? Що це все означає? — запитала Арія, намагаючись зберегти хоч якусь подобу спокою.

— Арію… Я не знаю… Їх було так багато… Вони просто… забрали нас, — тремтячим 

Крізь прозору оболонку капсули було видно, як десятки інших таких самих капсул здіймалися вгору, прориваючи хмари. Земля внизу ставала все меншою й меншою, знайомі обриси міст зникали за горизонтом. Дівчата з жахом усвідомлювали, що їх вивозять далеко, у невідомість.

— Ми летимо… Ми залишаємо Землю… — прошепотіла одна з дівчат, її голос звучав приречено.

— Куди вони нас везуть? Що з нами буде? — у відчаї запитала інша, закриваючи обличчя руками.

Дехто починав голосно ридати, інші непритомніли від пережитого стресу. Арія стиснула зуби, намагаючись зберегти хоч якусь подобу самовладання. «Я знайду вас, сестричко, я обіцяю», — подумала вона, дивлячись на зникаючий блакитний шар планети.

________________________

Після довгого, неспокійного польоту капсула почала плавно знижуватися. За прозорим екраном з’явилося дивне видовище: небо палало насиченим золотим кольором, а на темному тлі висіли три місяці різного розміру, осяюючи незнайомий ландшафт. Це була Валаріс.

Капсули одна за одною м’яко приземлилися на великій металевій платформі, що знаходилася посеред величезного міста з високими, вигнутими будівлями, що сяяли в золотому світлі. Їх зустрічали воїни у вишуканих золотих обладунках. Один з них, чиє обличчя виражало холодну велич, звернувся до переляканих дівчат:

— Вітаємо у світі Айларії. Ви вибрані. Ви — дар для драконів.

У відповідь пролунали лише схлипування та перелякані погляди.